Викладач	Стоянова Л.П.
Предмет	Хірургія
Група	3 – А с/с
Дата	Згідно розкладу  7.09.2022
Тема Лекція	Тема:: Вступ. Організація та структура хірургічної служби в Україні.Охорона праці в галузі. Обстеження пацієнта медичною сестрою.

СХЕМА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ

Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на без­коштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної до­помоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних за­хворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислово розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливос­тями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксе-нопротезування) — з другого.

Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконува­них в Україні оперативних втручань з при­воду хвороб та травм на різних органах.

Допомога хірургічному хворому охоплює чотири основні етапи:

а) долікарська;

б) перша лікарська; в) хірургічна допомога в амбулаторних або стаціонарних умовах (хірургічні відділення загального профілю);

г) спеціалізована хірургічна допомога (спеціалізовані хірургічні відділення і центри).

Долікарську допомогу надають на фельдшерсько-акушерських пунктах у сільській місцевості й на фельдшерських пунктах підприємств. Першу лікарську допомогу надають лікарі загального профілю в дільничних лікарнях, лікарі швидкої медичної допомоги. Ці види допомоги мають велике значення, оскільки вчасно надана допомога хворим із кровотечами, переломами, у стані шоку, клінічної смерті та інших термінальних станах може врятувати їм життя.

У деяких дільничних лікарнях хірургічну допомогу надають хворим з гострими хірургічними захворюваннями й ушкодженнями.

У районній лікарні хірургічну допомогу надають хворим із гострими хірургічними захворюваннями й травмами, а також проводять оперативне лікування найпоширеніших хірургічних захворювань (апендицит, холецистит, грижа, виразкова хвороба шлунка й дванадцятипалої кишки та ін.).

У обласній і міській лікарнях також надають такий обсяг хірургічної допомоги, але, окрім цього, забезпечують спеціалізовані види хірургічної допомоги: травматологічну, урологічну, ортопедичну, нейрохірургічну та ін.

Слід зазначити, що великий обсяг роботи щодо надання допомоги здійснюють хірургічні служби поліклінік. Під час проведення амбулаторного прийому хірург вирішує одразу кілька важливих питань. Частина хворих починає й закінчує лікування в умовах поліклініки. Іншим пацієнтам рекомендують обстежитися, відтак їх у плановому порядку направляють у хірургічний стаціонар. У разі діагностики гострого хірургічного захворювання пацієнта в екстреному порядку направляють у хірургічне відділення. Хірург поліклініки лікує, дає рекомендації щодо реабілітації хворих, які перенесли оперативне втручання, за потреби виписує лікарняний листок.

В обласних лікарнях організовано цілодобові чергування санітарної авіації, що дає змогу здійснювати велику консультативну роботу й надавати екстрену хірургічну допомогу в міських і районних лікарнях за викликом.

Онкологічних хворих лікують в онкологічних диспансерах.

Хірургічні кафедри медичних університетів, академій та інститутів, окрім надання хірургічної допомоги, ведуть наукові розробки з різних напрямів хірургії, відтак значна кількість міських і обласних лікарень є клінічними, на базі яких працюють хірургічні клініки вищих медичних навчальних закладів.

Хірургічну допомогу також надають у клініках науково-дослідних установ з хірургії, інститутів та академій з удосконалення лікарів, травматології, урології, онкології, нейрохірургії, гематології, туберкульозу, ендокринології, де окрім розв'язання хірургічних питань оцінюють ефективність нових способів діагностики й лікування хірургічних хворих, проводять тематичні наукові конференції, симпозіуми, конгреси.

Один з основних напрямів сучасної хірургії — її профілактична спрямованість. Проведення різних профілактичних оглядів населення на підприємствах, в установах і поліклініках, а також диспансеризація дають змогу істотно поліпшити результати хірургічного лікування й запобігти багатьом ускладненням.

 

Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на без¬коштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної до-помоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних за¬хворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислово розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливос¬тями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксе-нопротезування) — з другого.

Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконува¬них в Україні оперативних втручань з при¬воду хвороб та травм на різних органах.

Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колиш¬нього СРСР. Допомога ця була органі¬зована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищо¬му. Організація передбачає максималь¬не наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіаль¬ними, медичними установами.

Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну ме¬дичну допомогу, кваліфіковану та спе¬ціалізовану хірургічну допомогу. Хірур¬гічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.

Первинна невідкладна медична до¬помога хворим на гострі хірургічні хво¬роби та з травмами здійснюється в ам¬булаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікар¬нях — у селах, а в містах та в прирівню¬ваних до них населених пунктах — ліка¬рями-хірургами поліклінік, лікарями травмопунктів та бригадами, переваж-но спеціалізованими, станцій "Швид¬кої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або ос¬танні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з го¬стрими захворюваннями, які не потре¬бують госпіталізації, первинна допомо¬га, що подається на цих етапах, фак¬тично є кваліфікованою і на них завер¬шується. Суть первинної медичної до¬помоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером пе¬ревищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі ліка¬ря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворо¬го в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визна¬ченням транспорту, яким хворий по¬винен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги", або ма¬шиною "швидкої допомоги" самої районної лікарні, в яку хворого направ¬ляють. Рідше може бути запрошена авіація — вертоліт чи навіть літак, якщо життю хворого загрожує смертельна небезпека. Хворих з хірургічних кабі¬нетів поліклінік міст направляють у відповідні хірургічні відділення район¬них чи міських лікарень, або через стан¬цію "Швидкої допомоги" (шляхом ви¬клику з останньої машини) — при гост¬рих захворюваннях внутрішніх органів, або (рідко) — міським чи власним транспортом у разі легких гострих за¬хворювань та травм.

У поліклініках міст та населених пунктів, у яких є хірургічні кабінети та відділення, хворим з невеликими повер¬хневими травмами та нескладними го¬стрими захворюваннями (невеликі рани м'яких тканин тіла, обмежені опіки, фурункули, абсцеси, підшкірний пана-рицій тощо) подається і кваліфікована хірургічна допомога.Кваліфікована невідкладна та плано¬ва хірургічна допомога хворим на найбільш поширені гострі захворюван¬ня черевної порожнини (гострий апен¬дицит, защемлена грижа, гострий хо¬лецистит, перфоративна виразка шлун¬ка та дванадцятипалої кишки, шлунко¬ва кровотеча, панкреатит, гостра киш¬кова непрохідність тощо) та з травма¬ми органів цієї порожнини, травмами м'яких тканин, гнійними процесами, а також хворим з хронічними захворю¬ваннями черевної порожнини та деяких інших органів подається в загальнохі-рургічних відділеннях центральних ра¬йонних лікарень, міських та обласних, рідко — в районних, де є хірургічні відділення та відповідні для таких втру¬чань умови (висококваліфікований хірург, засоби для точної лабораторної та інструментальної діагностики та ане¬стезіологічне забезпечення). У великих містах, зокрема обласних центрах, по¬ряд із районними та міськими лікарня¬ми, що забезпечують хворих міста ква-ліфікованою хірургічною допомогою, остання надається також обласними лікарнями тим хворим, які направля¬ються сюди з районних лікарень відпо¬відної області.

Бурхливий розвиток хірургії в ос¬танні півсторіччя, завдяки якому в організмі людини не залишилось недо¬сяжних для рук і скальпеля хірурга органів, зробив практично неможли-вим оволодіння хірургом усім арсена¬лом сучасних засобів діагностики хірур¬гічних захворювань та досконалою тех¬нікою оперативних втручань на всіх органах та ділянках тіла людини.

Це зумовило потребу в диферен¬ціації, поділу хірургії (як і інших ши¬роких галузей медицини) на окремі дис¬ципліни та розділи. Таким чином було започатковано спеціалізацію хірургів у окремих розділах хірургії та виникли спеціалізовані хірургічні установи, що забезпечують хворих спеціалізованою хірургічною допомогою.

Так, з хірургії уже давно виділились у самостійні дисципліни травматологія та ортопедія, онкологія, урологія, ней¬рохірургія. Ще раніше стали само¬стійними галузями офтальмологія, ото-риноларингологія та стоматол.огія. У повоєнний період хірургія зазнала по¬дальшої, ще глибшої диференціації. В окремі дисципліни виділились хірургія легень та бронхів, хірургія стравоходу, кардіохірургія, судинна хірургія, хірур¬гія прямої кишки (проктологія), гаст¬роентерологія, хірургічна ендокриноло¬гія. Процес диференціації хірургії на окремі розділи триває і зараз. Уже існу¬ють, наприклад, герніологічні та інші клінічні відділення. В усіх обласних та великих міських лікарнях практично є хірургічні відділення з усіх основних розділів хірургії (торакальне, нейро¬хірургічне, хірургічної гастроентеро¬логії, щелепно-лицеве, оториноларин¬гологічне, офтальмологічне, опікове, судинне чи навіть серцево-судинне та ін.), у яких подається спеціалізована хірургічна допомога хворим мешканцям сіл та міст.

Велику роль у забезпеченні кваліфі¬кованою та спеціалізованою допомогою населення відіграють хірургічні клініки медичних університетів та академій Ук¬раїни, які діють на базах загальнохірур-гічних відділень міських та обласних ліка¬рень університетських міст. Висококваліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізова¬ної допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центра¬ми спеціалізованої хірургічної допомо¬ги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кро¬вотеч; хірургії легень; хірургії ендокрин¬них залоз, хірургії прямої та товстої ки¬шок, хірургії стравоходу тощо).

Спеціалізовану допомогу громадя¬нам України незалежно від місця їх про¬живання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організацій¬ними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікуван¬ня та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослід¬ний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Хар¬ківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДІ нейрохірургії ім. А-П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ ртори-ноларингології, Київський НДІ ендо¬кринології та обміну речовин АМН Ук¬раїни, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДІ гастроентерології, Київський НДІ гематології та переливання крові, Київ¬ський НДІ туберкульозу та легеневої хірургії та ін.

Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промис¬лових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) ство¬рено спеціалізовані лікарні невідклад¬ної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення політравми та ін.), діяльність яких забезпе¬чує ефективну спеціалізовану допомо¬гу хворим з різними гострими захво¬рюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки ство¬ренню лікарень невідкладної допомо¬ги, концентрації в них великої кіль¬кості хірургів різних фахів (як вузько¬го, так і широкого профілю) зменши¬лися негативні наслідки вузької спе¬ціалізації хірургів.

Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедич¬ну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та облас¬них лікарень, такі науково-методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький).

Онкологічну допомогу хворим нада¬ють онкологічні міські та обласні дис¬пансери та онкоцентри разом із кафед¬рами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіо-рентгеноонкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентеро¬логічною, гінекологічною, проктоло¬гічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).

Величезну роль у розвитку невід¬кладної хірургічної допомоги та в досяг¬ненні значних успіхів у цій галузі відігра¬ють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи тих галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо).

Завдяки цьому медична допомога по¬терпілим подається швидко та кваліфі¬ковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.

Поряд із державною територіальною системою медичної, зокрема хірургіч¬ної, допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони здоров’я, в країні існує досить велика мережа відомчих лікарень, підпорядко¬ваних різним іншим міністерствам та організаціям: Міністерству соціального забезпечення (Республіканський гос¬піталь для інвалідів Великої вітчизня¬ної та інших воєн та місцеві госпіталі для інвалідів воєн, госпіталі для дея¬ких інших категорій пенсіонерів), Міністерству залізничного та водного транспорту, Міністерству вугільної про¬мисловості, Міністерству внутрішніх справ та СБУ, Управлінню лікування та оздоровлення при Кабінеті Міністрів України та багатьом іншим. У цих гос-піталях, лікарнях та медсанчастинах ве¬ликих підприємств є хірургічні від¬ділення, які подають працівникам цих підприємств та служб широку кваліфі¬ковану та спеціалізовану хірургічну до¬помогу за рахунок бюджетних коштів цих підприємств та установ. Відомчі лікувальні установи мають як стаціона¬ри, так і поліклінічні відділення та хірургічні кабінети в них, а також свої машини "швидкої допомоги".

Завдяки розвитку нових технологій, появі телевідеоапаратури та комп'ю¬терів, зокрема лапароскопічних апа¬ратів, у останні роки з'явились нові, нетрадиційні форми оперативних хірур¬гічних втручань, які здійснюються ен-доскопічно (лапароскопічне видалення деяких органів черевної порожнини при їх хронічних ураженнях — жовчного міху¬ра, червоподібного відростка, маткових труб, сегментів кишок тощо, пластич¬не закриття черевних гриж та ін.) чи ен-доваскулярно (балонне та лазерне роз¬ширення отвору звужених судин коро¬нарних артерій та артерій ніг тощо).

Ці види спеціалізованої хірургічної допомоги поки що надаються в науко¬во-дослідних інститутах хірургічного профілю та деяких клініках медичних університетів.

Хірургічна допомога, будучи висо¬коефективною, поряд із цим є дуже складною і дорогою. Досягнення її ви¬сокого рівня в жодній державі світу, навіть найбільш економічно розви-нутій, не може бути забезпечене лише

державним фінансуванням. Значне відставання деяких розділів хірургії в колишньому СРСР (зокрема, транс -плантологіїталапароскопічної), зали¬шене в спадок колишнім союзним рес¬публікам — теперішнім незалежним державам, у тому числі й Україні, зу-мовлене головним чином дефіцитом коштів через єдине — лише державне і тому недостатнє — джерело фінансу¬вання медицини взагалі, у тому числі й хірургії.Тому зараз у суверенній Україні зі зміною її політичного устрою та рефор¬муванням економічних відносин поряд із головним — державним — джерелом фінансування медицини розроблюються та втілюються в життя відповідно до по¬станови Кабінету Міністрів країни інші форми фінансування медичної допомо¬ги. Насамперед дозволяється медичним установам надавати багато платних хі¬рургічних послуг за бажанням та добро-вільною згодою хворих. Це стосується та¬кож таких нових за технологією опера¬цій, як ендоскопічні (лапароскопічні) втручання на органах черевної порож¬нини. Адже для придбання апарату¬ри для їх виконання та спеціальної підго¬товки хірургів з числа тих, хто уже во¬лодіє технікою виконання операцій на цих органах традиційним — відкритим — способом, потрібні великі кошти.

Зараз в Україні відбуваються еко¬номічні реформи у зв'язку з законода¬чим (конституційним) закріпленням різних форм власності (державної, при¬ватної та колективної). Це торкнеться також і організації системи медичної, зокрема хірургічної, допомоги грома¬дянам України. Хоч ще не вироблено остаточної концепції щодо системи організації медичної допомоги, проте значні зміни в цій організації вже на¬мічаються і у майбутньому, мабуть, поряд із державною, бюджетною ме¬дичною допомогою важливе місце на¬лежатиме страховій медицині з оплатою послуг з фонду підприємств, страхових компаній, акціонерних товариств, фондів соціального забезпечення та власних коштів пацієнтів тощо.

 

Хірургія є найдавнішою медичною спеціальністю. Уже в далеку давнину застосовувалися прості  методи лікування ран, переломів, вивихів, були примітивні інструменти для лікування. Знаряддя праці з каменю, потім складніші — з бронзи і заліза використовувалися для проведення деяких хірургічних операцій. У рабовласницькому суспільстві хірургія перебувала на високому рівні порівняно з іншими науками. У Стародавньому Єгипті лікуванням займалися жерці, цивільні особи і навіть раби. Було багато хірургічних інструментів; робилися складні операції — ампутації, видалення каменів, трепанації черепа та ін. У мумій за 3000 років до нашої ери було виявлено сліди операцій у ділянці живота і на щелепах. У Стародавній Ассірії і Вавілоні хірургія («медицина ножа») досягла високого розвитку. Хірурги видаляли пухлини, катаракти, робили ампутації. Археологічні знахідки, клинописи на пам'ятниках свідчать про обізнаність хірургів з анатомією, дають уявлення про різноманітні хірургічні інструменти тих часів. . У Стародавній Іудеї лікарями були жерці, які забороняли будь-яке кровопролиття, в тому числі операції. У зв'язку з цим хірургія була розвинута слабо.У Стародавній. Індії хірургія вважалася першою і найкращою з усіх медичних наук. Давньоіндійські хірурги робили лапаротомії, трепанації черепа, ампутації, пластичні та інші операції. Уже в той час для зашивання ран були запропоновані голки і шовний матеріал. Особливо великого развитку хірургія досягла в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Тут уже в XII—VIII ст. до н. є. були лікарі-хірурги. Лікарі називалися асклепейонами за ім'ям Асклепія — обожнюваного лікаря Стародавньої Греції.  У Стародавній Греції жив і славетний лікар Гіппократ (459—377 pp. до н. є.) —основоположник сучасної медицини, і зокрема хірургії. У численних працях Гіппократ описував лікування ран, переломів, вивихів, різних запальних захворювань, техніку багатьох операцій. Він розрізняв в організмі людини чотири соки — кров, слиз, жовту і чорну жовч. Залежно від переважання того чи іншого соку Гіппократ поділяв людей на сангвініків, флегматиків, холериків і меланхоліків.

У Стародавньому Римі хірургія дістала дальший розвиток. Авл Корнелій Цельс (ЗО р. до н. є.— 45 р. н. є.) у трактаті «Про медицину» описав основні симптоми запалення, методи лігірування судин, техніку різних операцій. Гален (131—210 pp.) на підставі багатьох дослідів на тваринах зробив помилковий висновок, що центром кровоносної системи є печінка. Це неправильне уявлення панувало в медицині до XVII ст., коли Гарвей відкрив закон кровообігу.

 Велику роль у розвитку хірургії відіграв Ібн-Сіна — найвизначніший лікар Сходу. Вчений-енциклопедист, Ібн-Сіна (Аві-ценна, 980—1037) був визнаний князем лікарів — «Princeps me-dicorum». його праця «Канон лікарської науки» була настільною книгою лікарів протягом багатьох століть. У ній було докладно висвітлено техніку різних операцій (ампутації, трахеотомії, видалення каменів та ін.), лікування ран і переломів. У XII—XIII ст. були відкриті перші університети в Парижі, Болоньї, Оксфорді та інших містах. Однак хірурги були різко відособлені від інших лікарів і перебували на більш низькому становищі виконавців. По допомогу до хірургів зверталися лише тоді, коли лікування захворювань потребувало застосування різних операцій, зокрема поширеного в ті часи кровопускання та інших хірургічних маніпуляцій.

У середні віки розвиткові хірургії, як і взагалі науки, заважала релігія. Передові вчені зазнавали гонінь, їх спалювали на вогнищах; наука занепала, неподільно панувало церковне вчення. Лише в епоху Відродження почався дальший розвиток хі­рургії. У зв'язку з численними війнами насамперед набула поширення воєнно-польова хірургія, удосконалювалося лікування поранених. Видатний французький хірург Амбруаз Паре (1510—-1590) почав широко застосовувати пов'язки для лікування ран, лігірування судин, відмовившись від киплячих «бальзамів» і припікання ран розпеченим залізом.

Велике значення мали ґрунтовні анатомічні дослідження Везалія, Фаллопія та інших учених, які створили описову анатомію людини, що є однією з основ хірургічної науки. Відкриття Левенгуком (1632—1723) мікроскопа сприяло вивченню гістологічної будови тканин організму, розвиткові патологічної анатомії і мікробіології. Визнанням хірургії як науки та її великого значення для суспільства було створення в 1731 р. Хірургічної академії в Парижі.

В період Київської Русі хірургія перебувала на високому рівні. Хірурги робили різноманітні операції (ампутації, трепанації, видалення пухлин та ін.). Для знеболювання застосовували опій, беладонну; рани зашивали суровими конопляними нитками. Широко провадилося лікування ран, переломів, вивихів.У 1654 р. в Москві було відкрито першу медичну школу для підготовки лікарів, зокрема хірургів-костоправів.

На початку XVIII ст. за Петра І було відкрито перші госпіталі (в 1707 р.— у Москві, в 1710 р.— у Петербурзі і в 1720 р.— у Кронштадті). При цих госпіталях було організовано школи для підготовки лікарів. У 1755 р. було засновано Московський університет, в 1798 р.— Медико-хірургічну академію в Петербурзі, які стали центрами медичної науки, зокрема хірургії, в Росії. В цих закладах дістали освіту і працювали багато видатних хірургів.

 Першу в Росії хірургічну школу створив І. Ф. Буш (1771—1843)—професор кафедри хірургії петербурзької Медикохірургічної академії, який написав перший посібник з хірургії. Учнями І. Ф. Буша були талановиті хірурги X. X. Саломон, І. В. Буяльський, П. М. Савенко та ін. Професор петербурзької Медико-хірургічної академії П. А. За-горський (1764—1846) створив першу анатомічну школу в Росії, написав перший підручник з анатомії. Розвиток анатомії відіграв велику роль у становленні хірургії в нашій країні, хірургічних операцій. Багато хірургів були чудовими анатомами.Так, видатний хірург І. В. Буяльський (1780—1866) був учнем анатома П. А. Загорського. Він створив оригінальні «Ана-томо-хірургічні таблиці», запропонував деякі хірургічні інструменти. На медичному факультеті Московського університету хірургію викладав професор Є. Й. Мухін (1766—1850), в минулому фельдшер суворовських військ. Він написав книгу «Опис хірургічних операцій». Дальший розвиток хірургії нерозривно пов'язаний з діяльністю геніального хірурга, анатома і патолога Миколи Івановича Пирогова. Після закінчення університету він пройшов спеціальну підготовку при Дерптському університеті, в 26 років очолив кафедру хірургії і проявив себе як блискучий хірург.

M. I. Пирогов.  У цей період своєї діяльності М. І. Пирогов приділяв  оперативній хірургії. Своїми анатомічними працями «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій» і «Топографічна анатомія заморожених розпилів людського тіла, зроблених у трьох напрямках» та іншими роботами М. І. Пирогов збагатив світову науку, заклав основи топографічної анатомії — одну з основ сучасної хірургії.

 У 1841 p. M. І. Пирогова було призначено професором петербурзької Медико-хірургічної академії, де він організував першу в Росії госпітальну хірургічну клініку, що значно поліпшило підготовку хірургів. Він розробив і удосконалив техніку багатьох операцій, запропонував кістково-пластичну ампутацію гомілки, перший у світі запровадив гіпсову пов'язку при лікуванні переломів кісток. Після повідомлення Мортона і Джексона про операцію під ефірним наркозом (1846) М. І. Пирогов у грудні того ж року вперше в Росії застосував ефірний наркоз при ампутації грудної залози з приводу раку і перший у світі використав цей наркоз у воєнній обстановці під час Кавказької війни (при облозі Салти).

  М. І. Пирогов був палким патріотом, брав активну участь в організації лікування поранених під час війни на Кав­казі, Кримської (1853—1856), російсько-турецької та інших воєн. Свій досвід М. І. Пирогов узагальнив у класичній праці «Початки загальної воєнно-польової хірургії». Він працював попечителем Одеського і Київського учбових округів, керував підготовкою російських учених у Німеччині. З 1866 p. M. І. Пирогов жив у своєму маєтку Вишня, поблизу Вінниці, де й помер 23 листопада 1881 р.

   Велике значення для розвитку хірургії мали роботи М. В. Скліфосовського, О. О. Боброва, М. О. Вельямінова, П. І. Дьяконова, В. І. Розумовського і багатьох інших хірургів. Наприкінці XIX ст., у зв'язку з впровадженням антисептики і особливо антисептичного методу проведення операцій хірургія досягла значних успіхів. Були здійснені складні операції в черевній порожнині (резекція шлунка, холецистектомія та ін.), на стравоході, щитовидній залозі і т. д. В цей період працювали видатні хірурги С І. Спасокукоцький, С. П. Федоров, О. В. Мартинов, П. О. Герцен, I. I. Греков, В. А. Оппель, М. Н. Бурденко, О. В. Вишневський і цілий ряд інших. У клініці, керованій С. І. Спасокукоцьким, активно розроблялися питання хірургії шлунково-кишкового тракту і грудної хірургії. Серед учнів С І. Спасокукоцького — видатні хірурги О. М. Бакулєв, В. І. Казанський і багато інших. Велике значення для розвитку хірургії мали роботи О. В. Вишневського з питань місцевого знеболювання. У працях М. Н. Бурденка глибоко висвітлено питання воєнно-польової хірургії, зокрема профілактики і лікування травматичного шоку. Видатними онкологами були П. О. Герцен, М. М. Петров.

   Період після Великої Вітчизняної війни позначений особливо бурхливим розвитком хірургії. У 1945—1946 pp. Б. В. Петровський, В. І. Казанський та інші хірурги почали успішно робити складні операції на стравоході. О. М. Бакулєв, П. А. Купріянов, В. М. Шамов, Ф. Г. Углов приступили до радикального хірургічного лікування захворювань легень. -У 1952 р. О. М. Бакулєв виконав першу в СРСР операцію з приводу вади серця. У цей період набули великого поширення нейрохірургія, онкологія, ортопедія і травматологія, дитяча хірургії. Успіхи хірургії нерозривно пов'язані з дальшим удосконаленням знеболювання, впровадженням сучасних методів інгаляційного наркозу і широким застосуванням переливання крові.      

     Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України ґрунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни Їх праві на безкоштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога - одна з найбільш масових форм медичної допомоги. ця ії особливість обумовлена великим поширенням хірургічних захворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислово розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливостями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксенопротезування) - з другого. Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконуваних в Україні оперативних втручань з приводу хвороб та травм на різних органах.

    Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колишнього СРСР. Допомога ця була організована за територіальним принципом та етапністю  її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищому. Організація передбачає максимальне наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіальними, медичними установами.

   Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану хірургічну допомогу. Хірургічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами. Первинна невідкладна медична допомога хворим на гострі хірургічні хвороби та з травмами здійснюється в амбулаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікарнях - у селах, а в містах та в прирівнюваних до них населених пунктах - лікарями-хірургами поліклінік, лікарями травмопунктів та бригадами, переважно спеціалізованими, станцій "Швидкої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або останні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з гострими захворюваннями, які не потребують госпіталізації, первинна допомога, що подається на цих етапах, фактично є кваліфікованою і на них завершується. Суть первинної медичної допомоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером перевищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі лікаря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворого в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визначенням транспорту, яким хворий повинен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги", або машиною "швидкої допомоги" самої районної лікарні, в яку хворого направляють. Рідше може бути запрошена авіація - вертоліт чи навіть літак, якщо життю хворого загрожує смертельна небезпека. Хворих з хірургічних кабінетів поліклінік міст направляють у відповідні хірургічні відділення районних чи міських лікарень, або через станцію "Швидкої допомоги" (шляхом виклику з останньої машини) - при гострих захворюваннях внутрішніх органів, або (рідко) - міським чи власним транспортом у разі легких гострих захворювань та травм.

  У поліклініках міст та населених пунктів, у яких є хірургічні кабінети та  відділення, хворим з невеликими поверхневими травмами та нескладними гострими захворюваннями (невеликі рани м'яких тканин тіла, обмежені опіки, фурункули, абсцеси, підшкірний панарицій тощо) подається і кваліфікована хірургічна допомога. Кваліфікована невідкладна та планова хірургічна допомога хворим на найбільш поширені гострі захворювання черевної порожнини (гострий апендицит, защемлена грижа, гострий холецистит, перфоративна виразка шлунка та дванадцятипалої кишки, шлункова кровотеча, панкреатит, гостра кишкова непрохідність тощо) та з травмами органів цієї порожнини, травмами м'яких тканин, гнійними процесами, а також хворим з хронічними захворюваннями черевної порожнини та деяких інших органів подається в загальнохірургічних відділеннях центральних районних лікарень, міських та обласних, рідко - в районних, де є хірургічні відділення та відповідні для таких втручань умови (висококваліфікований хірург, засоби для точної лабораторної та інструментальної діагностики та анестезіологічне забезпечення). У великих містах, зокрема обласних центрах, поряд із районними та міськими лікарнями, що забезпечують хворих міста кваліфікованою хірургічною допомогою, остання надається також обласними лікарнями тим хворим, які направляються сюди з районних лікарень відповідної області.

  Бурхливий розвиток хірургії в останні півсторіччя, завдяки якому в організмі людини не залишилось недосяжних для рук і скальпеля хірурга органів, зробив практично неможливим оволодіння хірургом усім арсеналом сучасних засобів діагностики хірургічних захворювань та досконалою технікою оперативних втручань на всіх органах та ділянках тіла людини. Це зумовило потребу в диференціації, поділу хірургії (як і інших широких галузей медицини) на окремі дисципліни та розділи. Таким чином було започатковано спеціалізацію хірургів у окремих розділах хірургії та виникли спеціалізовані хірургічні установи, що забезпечують хворих спеціалізованою хірургічною допомогою. Так, з хірургії уже давно відділились у самостійні дисципліни травматологія та ортопедія, онкологія, урологія, нейрохірургія. Ще раніше стали самостійними галузями офтальмологія, oтo-риноларингологія та стоматологія. У повоєнний період хірургія зазнала подальшої, ще глибшої диференціації. В окремі дисципліни виділились хірургія легень та бронхів, хірургія стравоходу, кардіохірургія, судинна хірургія, хірургія прямої кишки ( проктологія), гастроентерологія, хірургічна ендокринологія. Процес диференціації хірургії на окремі розділи триває і зараз. Уже існують, наприклад, герніологічні та інші клінічні відділення. В усіх обласних та великих міських лікарнях практично є хірургічні відділення з усіх основних розділів хірургії (торакальне, нейрохірургічне, хірургічної гастроентерології, щелепно-лицеве, оториноларингологічне, офтальмологічне, опікове, судинне чи навіть серцево-судинне та ін.), у яких подається спеціалізована хірургічна допомога хворим мешканцям сіл та міст.

    Велику роль у забезпеченні кваліфікованою та спеціалізованою допомогою населення відіграють хірургічні клініки медичних університетів та академій України, які діють на базах загальнохірургічних відділень міських та обласних лікарень університетських міст. Висококваліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізованої допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центрами спеціалізованої хірургічної допомоги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кровотеч; хірургії легень; хірургії ендокринних залоз, хірургії прямої та товстої кишок, хірургії стравоходу тощо).

  Спеціалізовану допомогу громадянам України незалежно від місця їх проживання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організаційними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікування та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослідний інститут експериментальної та клінічної хірургії і трансплантології АМН України, Харківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДІ нейрохірургії ім. A.П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ оториноларингології, Київський НДІ ендокринології та обміну речовин АМН України, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДІ гастроентерології, Київський НДІ гематології та переливання крові, Київський НДІ туберкульозу та легеневої хірургії та ін.  Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитоподібної залози тощо).

   У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промислових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) створено спеціалізовані лікарні невідкладної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення політравми та ін.), діяльність яких забезпечує ефективну спеціалізовану допомогу хворим з різними гострими захворюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки створенню лікарень невідкладної допомоги, концентрації в них великої кількості хірургів різних фахів (як вузького, так і широкого профілю) зменшилися негативні наслідки вузької спеціалізації хірургів. Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедичну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та обласних лікарень, такі науково- методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький).

 Онкологічну допомогу хворим надають онкологічні міські та обласні диспансери та онкоцентри разом із кафедрами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіорентгено-онкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентерологічною, гінекологічною, проктологічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).

 Величезну роль у розвитку невідкладної хірургічної допомоги та в досягненні значних успіхів у цій галузі відіграють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи інших галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо). Завдяки цьому медична допомога потерпілим подається швидко та кваліфіковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.

 Поряд із державною територіальною системою медичної, зокрема хірургічної, допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони здоров'я, в країні існує досить велика мережа відомчих лікарень, підпорядкованих різним іншим міністерствам та організаціям: Міністерству соціального забезпечення (Республіканський госпіталь для інвалідів Великої вітчизняної та інших воєн та місцеві госпіталі для інвалідів воєн, госпіталі для деяких інших категорій пенсіонерів), Міністерству залізничного та водного транспорту, Міністерству вугільної промисловості, Міністерству внутрішніх  справ та СБУ, Управлінню лікування та оздоровлення при Кабінеті Міністрів України та багатьом іншим. У цих госпіталях, лікарнях та медсанчастинах великих підприємств  є хірургічні відділення, які надають працівникам цих підприємств та служб широку кваліфіковану та спеціалізовану хірургічну допомогу за рахунок бюджетних коштів цих підприємств та установ. Відомчі лікувальні установи мають як стаціонари, так і поліклінічні відділення та хірургічні кабінети в них, а також свої машини "швидкої допомоги".

  Завдяки розвитку нових технологій, появі телевідеоапаратури та комп'ютерів, зокрема лапароскопічних апаратів, у останні роки з'явились нові, нетрадиційні форми оперативних хірургічних втручань, які здійснюються ендоскопічно (лапароскопічне видалення деяких органів черевної порожнини при Їх хронічних ураженнях - жовчного міхура, червоподібного відростка, маткових труб, сегментів кишок тощо, пластичне закриття черевних гриж та ін.) чи ендоваскулярно (балонне та лазерне розширення отвору звужених судин коронарних артерій та артерій ніг тощо). Ці види спеціалізованої хірургічної допомоги поки що надаються в науково-дослідних інститутах хірургічного профілю та деяких клініках медичних університетів.

    Хірургічна допомога, будучи високоефективною, поряд із цим є дуже складною і дорогою. Досягнення їі високого рівня в жодній державі світу, навіть найбільш економічно розвинутій, не може бути забезпечене лише державним фінансуванням. Значне відставання деяких розділів хірургії в колишньому СРСР (зокрема, трансплантології та лапароскопічної), залишене в спадок колишнім союзним республікам - теперішнім незалежним державам, у тому числі й Україні, зумовлене головним чином дефіцитом коштів через єдине - лише державне і  тому недостатнє - джерело фінансування медицини взагалі, у тому числі й хірургії. Тому зараз у суверенній Україні зі зміною  її політичного устрою та реформуванням економічних відносин поряд із головним - державним джерелом фінансування медицини розроблюються та втілюються в життя відповідно до постанови Кабінету Міністрів країни інші форми фінансування медичної допомоги. Насамперед дозволяється медичним установам надавати багато платних хірургічних послуг за бажанням та добровільною згодою хворих. Це стосується також таких нових за технологією операцій, як ендоскопічні (лапароскопічні) втручання на органах черевної порожнини. Адже для придбання апаратури для їх виконання та спеціальної підготовки хірургів з числа тих, хто уже володіє технікою виконання операцій на цих органах традиційним - відкритим - способом, потрібні великі кошти.

  Останнім часом в Україні відбуваються економічні реформи у зв'язку з законодавчим (конституційним) закріпленням різних форм власності (державної, приватної та колективної). Це торкається також і організації системи медичної, зокрема хірургічної, допомоги громадянам України. Хоч ще не вироблено остаточної концепції щодо системи організації медичної допомоги, проте значні зміни в цій організації вже намічаються і у майбутньому, мабуть, поряд із державною, бюджетною медичною допомогою важливе місце належатиме страховій медицині з оплатою послуг з фонду підприємств, страхових компаній, акціонерних товариств, фондів соціального забезпечення та власних коштів пацієнтів тощо.

 

 

 

Обстеження хірургічного хворого

Обстеження хірургічного хворого принципово не відрізняється від обстеження хворих іншого профілю. Методи дослідження поділяють ; на основні (фізикальні) та допоміжні'. Основні – опитування, огляд, пальпація, перкусія, аускультація, вимірювання; допоміжні – лабораторні, інструментальні, променеві (рентгенологічні, радіологічні, ультразвукові), та функціональні.

Обстеження має три задачі: визначити уражений орган і характер ураження, виявити причину і патогенез захворювання, визначити вплив захворювання на організм хворого.

Опитування потрібно починати із з'ясування скарг та їх деталізації. Особливу увагу приділяють больовому синдрому, тому що він супроводжує практично всі хірургічні захворювання. Питання необхідно ставити у наступній послідовності: де? (локалізація та її чіткість), який? (характер болю – гострий, ниючий, сіпаючий, переймоподібний, постійний, епізодичний, періодичний, поступовий, раптовий, сильний, слабкий), куди іррадіює?, чому виникає або посилююється? (фактори, що провокують біль: емоційне, фізичне напруження, положення тіла, їжа та її характер, запалення, ішемія тощо). Далі з'ясовують симптоми, що супроводжують біль (дизурія, диспепсія, тахікардія, підвищення температури тіла тощо). При патології черевної порожнини важливо розрізняти вісцеральний І соматичний біль (табл. 1.2.).

З'ясовуючи характер вісцерального болю можна судити про уражені шари стінки органу. Печіння – запалення або дефект слизової оболонки (реакція оточуючих тканин на дію подразника). Почуття тиску, переповнення, здуття, що доходить до тупого болю – розтягнення глибоких шарів стінки порожнистого органу.

Переймоподібний біль, коліка, викликана посиленим скороченням гладенької мускулатури порожнистого органу, що прагне подолати перешкоду для спорожнення його вмісту. При гострих нападах болю хворий неспокійний, змінює положення, шукає позу, при якій біль стає менш інтенсивним. При пальпації болючість неясно локалізована, виражена незначно. Під час нападу живіт напружений, між нападами – м'який. Біль супроводжує нудота, блювання, блідість, пітливість.

Таблиця 1.2

Диференціація вісцерального і соматичного болю (за М.І.Кузіним та співавт., 1986 в модифікації авторів)

Ознаки	Вісцеральний біль	Соматичний біль
Джерело	Черевні органи (вісцеральна очеревина, великий сальник), що не мають соматичної іннеоваціі.	Паріентальна очеревина, малий сальник і брижа кишка що мають соматичну іннеоваиію.
Механізм виникнення	Розтягнення, здуття, спазм органів травлення, сечової системи, розтягнення оболонок паренхіматозних органів (печінка, селезінка).	Подразнення чутливих волокон діафрагмального і міжреберних нервів, запалення чи пухлинна інфільтрація очеревини, її натягнення, тертя запалених поверхонь, подразнення очеревини шлунковим, кишковим, панкреатичним соком, жовчю, кров'ю, сечею, пошкодження міжреберних нервів поза очеревиною (гематома, інфільтрат, пухлина).
Характер болю	Дифузний, симетричний навколо середньої лінії, без чіткої локалізації у вигляді нападів колік.	Ріжучий, пекучий, постійний, чітко локалізований.
Локалізація	Епігастрій – захворювання шлунка, ДПК, жовчного міхура, печінки, підшлункової залози. Мезогастрій – захворювання тонкої кишки, апендикса, правої половини ободової кишки. Гіпогастрій – захворювання лівої половини ободової кишки. Виключення – ниркова коліка (біль у попереку).	Точно відповідає місцю подразнення парієтальної очеревини (біль чітко локалізований в тій частині тіла, що іннервована тим же сегментом спинного мозку, до якого належить даний міжреберний чи діафрагмальний нерв).

Перехід вісцерального болю в соматичний – тривожна ознака, що вказує на перехід запального процесу з внутрішнього органу на парієтальну очеревину.

Іррадіація виникає тоді, коли подразнення захоплює закінчення міжреберних нервів у парієнтальній очеревині або у брижі. Знання типових напрямків іррадіації болю полегшує розпізнавання ураженого органу (таблиця 1.3.).

Таблиця 1.3

Типова локалізація болю та напрямки її іррадіації

Орган, ділянка	Локаліція	Іррадіація
Стравохід	За грудиною	Грудний відділ хребта
Шлунок і ДПК	Під грудьми	T11-L2
Підшлункова залоза	Ліве підребер'я	Поперек
Тонка кишка	Мезогастрій, пупкова ділянка
Сигмовидна кишка	Ліва клубова ділянка
Сліпа кишка, апендикс	Права клубова ділянка
Печінка, жовчний міхур	Праве підребер'я	Праве надпліччя, лопатка
Матка	Гіпогастрій	Крижова ділянка
Селезінка	Ліве підребер'я	Ліве надпліччя, лопатка
Піддіафрагмальний простір	Ліве або праве підребер'я	Права надпліччя, лопатка

Анамнез захворювання збирають у наступній послідовності – давність захворювання, причини (на думку хворого), перші прояви, раптовість або поступовість виникнення, подальша динаміка (переміщення болю, зміна інтенсивності і характеру, поява інших проявів і зникнення наявних), звернення за допомогою та результати попереднього обстеження і лікування.

В анамнезі життя з'ясовують умови життя і праці, раніше перенесені захворювання, спадковість, перенесені операції і травми, гемотрансфузії. У жінок – гінекологічний анамнез (захворювання, стан менструального циклу, час останніх місячних).

Загальний огляд хірургічного хворого особливостей не має.

З'ясовують загальний стан хворого, який оцінюють за В.А. Гологорським (див. "Операція"):

• • задовільний – соматично здоровий, з локальним хірургічним захворюванням, без системних розладів і супутніх захворювань;
• • середньої тяжкості – легкі або помірні системні розлади, що пов'язані або не пов'язані з основним хірургічним захворюванням;
• • тяжкий – виражені системні розлади, що пов'язані або не пов'язані з основним хірургічним захворюванням;
• • вкрай тяжкий – вкрай тяжкі системні розлади, що становлять загрозу для життя без операції та під час операції;
• • термінальний і виражені явища декомпенсації функцій життєво важливих органів і систем, при якому можна очікувати смерть 'хворого під час Операції або в найближчі години без неї.

При обстеженні опорно-рухового апарату оцінюють пропорційність будови тіла, видимі деформації (всього кістяку або окремих сегментів, зокрема в ділянці великих суглобів), порушення функції опори і ходьби, щадна постава, патологічна рухливість, вимушене положення, тонус м'язів. При підозрі на зміну довжини Кінцівки або її сегменту проводять їх порівняння та вимірювання (за Юмашевим Г.С., 1977).

Методом порівняння довжину рук визначають в положенні хворого стоячи при положенні рук "по швах" (за умови, що лінії, яки сполучають кути лопаток (Рис.1.1.), передьо-верхні

Рис. 1.1. Співставлення довжини плечей (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.2. Співставлення довжини передпліч (за Г.С. Юмашевим)

клубові ості та крила тазових кісток паралельні між собою та перпендикулярні до лінія остистих паростків хребта). В тактому положенні головки плечових кісток, ліктьові відростки, шиловидні відростки і кінчикі пальців кистей мають бути на однакових рівнях. При підозрі на укорочення плечей руки згинають у ліктьових суглобах під прямим кутом і за положенням ліктів при погляді зі спини оцінюють їх відповідність або невідповідність (Рис. 1.1.). При підозрі на укорочення передпліччя руки обидва лікті ставлять на стіл і оцінюють відповідність або невідповідність положення шиловидних відростків та кінчиків пальців кистей (Рис. 1.2.).

Рис. 1.3. Співставлений довжини нижніх кінцівок (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.4. Співставлення довжини гомілок (за Г.С. Юмашевим)

Методом порівняння довжину рук визначають в положенні хворого стоячи при положенні рук "по швах" (за умови, що лінії, яки сполучають кути лопаток (Рис.1.1.), передьо-верхні клубові ості та крила тазових кісток паралельні між собою та перпендикулярні до лінія остистих паростків хребта). В тактому положенні головки плечових кісток, ліктьові відростки, шиловидні відростки і кінчикі пальців кистей мають бути на однакових рівнях. При підозрі на укорочення плечей руки згинають у ліктьових суглобах під прямим кутом і за положенням ліктів при погляді зі спини оцінюють їх відповідність або невідповідність (Рис. 1.1.). При підозрі на укорочення передпліччя руки обидва лікті ставлять на стіл і оцінюють відповідність або невідповідність положення шиловидних відростків та кінчиків пальців кистей (Рис. 1.2.).

Методом порівняння довжину ніг визначають в положенні хворого лежачи на спині з приведенними одна до другої ногами за умови, що лінія, яка сполучає передьо-верхні клубові ості та вертикальна передня серединна лінія тіла перпендикулярні між собою (Рис. 1.3.). При підозрі на укорочення стегон ноги згинають у колінних і кульшових суглобах і за рівнем розташування колін виявляють невідповідність стегон. При підозрі на укорчення гомілки хворий сідає на високий стілець (так щоб підошви не досягали підлоги) і за рівнем розташування кісточок виявляють невідповідність гомілок (Рис. 1.4.).

Для вимірювання кінцівок та їх сегментів використовують наступні орієнтири. Верхня кінцівка – від акроміону до шиловидного відростка променевої кістки або кінчика III пальця кисті (Рис. 1.5 а). Плече- від акроміону до ліктьового відростка (Рис. 1.5 б). Передпліччя – від ліктьового відростка до шиловидного відростка променевої кістки (Рис. 1.5 в). Нижня кінцівка – від передньо-верхньої ості клубової кістки до внутрішньої кісточки (Рис.1.6 а). Стегно – від великого вертлуга до щілини колінного суглобу (Рис.1.6 б). Гомілка – від щілини колінного суглобу до зовнішньої кісточки (Рис. 1.6 в). При підозрі на деформацію кінцівки визначають відповідність її вісі нормальному положенню. В нормі вісь верхньої кінцівки проходить так, що головка променевої кістки має "лежати" на лінії, що проведено від центру головки плечової кістки до головки ліктьової кістки (Рис.1.7 а). Вісь нижньої кінцівки в нормі проходить так, що внутрішній край надколіннику має "лежати" на лінії, що проведено від передньо- верхньої клубової ості до І пальця стопи (Рис. 1.7 б).

Рис. 1.5. Вимірювання довжини: а – верхньої кінцівки, б – плеча, в – передпляччя (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.6. Вимірювання довжини: а – нижньої кінцівки, б – стегна, в – гомілки (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.7. Проходження вісі кінцівок в нормі: а – верхньої, б – нижньої (за Г.С. Юмашевим)

Обсяг рухів в суглобах визначають кутоміром (Рис. 1.8) і виражають у градусах. Оцінюють активну і пасивну рухливість.

При підозрі на патологію регіонарного кровообігу потрібно дослідити стан плину крові у периферичних артеріях. Для цього у типових місцях (рис. 1.9) пальпаторно оцінюють наявність пульсації і аускультативно визначають наявність або відстність систоліного шуму.

Рис. 1.8. Застосування кутоміру для визначають обсягу рухів у суглобах (за Г.С. Юмашевим).

При обстеженні м'яких тканин кінцівки оцінюють стан шкіри, наявність її дефектів, локальних змін, набряків, ділянок ущільнення і розм'якшення, флуктуації, крепітації, стан видимих підшкірних вен (варикоз, западіння у вигляді канавки, ущільнення).

При обстеженні живота і органів черевної порожнини велику увагу слід приділити огляду язика. При гострих захворюваннях органів черевної порожнини, перитоніті та гострій механічній кишковій непрохідності внаслідок зневоднення і порушення салівації язик стає сухим.

Огляд живота проводять у вертикальному і горизонтальному положенні. 6 вертикальному положенні нормальну конфігурацію живота характеризує помірне западання епігастрію і незначне випинання гіпогастрію, симетричність. В положенні лежачи на спині у не тучного хворого рівень передньої стінки живота знаходиться нижче рівня реберної дуги. Рівномірне випинання живота спостерігають при ожирінні, парезі кишок, скупченні рідини в черевній порожнині (асцит). Нерівномірне випинання черевної стінки може бути при грижах, кишковій непрохідності, інфільтратах, абсцесах і пухлинах черевної стінки і черевної

1 - позаду кута нижньої щелепи (біфуркація сонної артерії і початкового відділу внутрішньої сонної артерії); 2 – місце прикріплення грудино-ключично- сосцевидного м'язу до ключиці (початковой відділ загальної сонної артерії, підключична артерія); 3-2 см від середини ключиці (хребцева артерія); 6 – парастернальні лінії і точки їх перетинуз реберними дугами (шуми внутрішніх грудних артерій при коарктації аорти); 7 – під мечевидним відростком (черевна аорта, черевний стовбур); 8 – між мечевидним відростком і пупком, справа і зліва (ниркові артерії); 9 – лінія від пупка до середини пупартовой связки (зовнішня клубові артерія); 10 - поперечний палець до середини від середини пахової зв'язки або точка Пирогова (стегнова артерія); 11 - підколінна ямка (підколінна артерія); 12 – за медіальною кісточкою (задня великогомілкова артерія); 13 – на тилі стопи (тильна артерія стопи)! ("ХИРУРГИЯ" Пер. с англ, с дол. "Под ред. Ю.М. Лопухина, В.С. Савельева, 1997).

Рис. 1.9. Місця дослідження пульсу і аускультації артерій

порожнини. У хворих на механічну кишкову непрохідність можуть проявлятись контури роздутих петель кишки. Втягнутим живіт буває у виснажених хворих, при різкому напруженні м'язів передньої черевної стінки на початку перфоративного перитоніту (симптом м'язового захисту, "дошкоподібний" живіт – вісцеромоторний рефлекс при подразненні очеревини). При огляді живота звертають увагу на наявність післяопераційних рубців, їх локалізацію, стан, розміри, дефекти черевної стінки в ділянці рубців (післяопераційні грижі), стан шкіри (колір, плями, крововиливи). Розташування розширених звивистих підшкірних вен в пупковій ділянці ("голова медузи") свідчить про утруднений плин крові по воротній вені, в нижньо-бокових відділах – про затруднення відтоку крові по системі нижньої порожнистої вени. Оцінюють участь черевної стінки в акті дихання. Відсутність зміщення певної ділянки чи всієї черевної стінки при диханні буває при напруженні м'язів в результаті вісцеромоторного рефлексу, що виникає при подразненні очеревини (перитоніт, паралічі діафрагми). При місцевому перитоніті, паралічу одного із куполів діафрагми спостерігають нерівномірне "відставання" одного боку в диханні. Перевіряють активне надування живота (симптом Розанова). Хворому пропонують надути живіт, а потім втягнути його. При гострих запальних процесах в черевній порожнині через різке посилення болю хворий не може цього зробити. При позаочеревинних запальних процесах (плевропневмонія, плеврит), що можуть спричинити біль в животі і напруження передньої черевної стінки, надування і втягування живота можливі.

Діагностичне значення має поява болю (та його локалізація) при кашлі. Визначають наявність перистальтичних шумів. Іноді (при кишковій непрохідності) помітні перистальтичні рухи (симптом Шланге).

Пальпацію живота проводять в положення хворого лежачи на спині із зігнутими у колінах і дещо розведеними ногами (для розслаблення м'язів черевної стінки), лежачи на боці з нахилом живота вперед, на гінекологічному кріслі, стоячи з нахилом тулубу вперед (лікар стоїть позаду хворого). В усіх цих положеннях розслаблюються м'язи черевного пресу. Пальпацію виконують теплими руками, починаючи з ділянки, віддаленої від патологічної так, щоб болюче місце було досліджено в останню чергу. Підготовка – випорожнення сечового міхура і кишок.

При поверхневій орієнтовній пальпації визначають напруження м'язів передньої черевної стінки, болючість та її локалізацію. М'язове напруження (defense musculare) – результат вісцеромоторного рефлексу з боку запаленої очеревини. Його визначають за інтенсивністю опору м'язів. Тонус м'язів вивчають на симетричних ділянках передньої черевної стінки. Напруження може бути на обмеженій ділянці або мати розлитий характер.

Ділянка найбільшої болючості відповідає локалізації запального процесу і місцю найбільшого подразнення очеревини.

На цьому базується симптом Щоткіна-Блюмберга. Його визначають повільним натисканням пальцями руки на передню черевну стінку з наступним раптовим їх відніманням. При подразненні очеревини віднімання пальців різко посилює біль (позитивний симптом Щоткіна-Блюмберга).

Локальну болючість вивчають за допомогою такого прийому: помірне постукування зігнутим пальцем по різних ділянках черевної порожнини (симптом Менделя).

Після поверхневої пальпації виконують глибоку (за Образцовим-Стражеско). Визначають зони найбільшої болючості (відповідно локалізації органів черевної порожнини) та наявність патологічного утворення (пухлина, інвагінація, роздуті петлі, запальна пухлина, їх локалізацію, форму, величину, рухливість, консистенцію, відношення до оточуючих тканин і органів, болючість, поверхню, місце розташування тощо).

Ригідність м'язів передньої черевної стінки – один з основних симптомів перитоніту. Локалізоване напруження м'язів відповідає положенню ураженого органу. Напруження всієї черевної стінки спостерігають при розлитому перитоніті. Особливо різко воно виражено при перфорації порожнистого органу. Ступінь напруженості м'язів живота залежить від характеру вмісту, що потрапляє в черевну порожнину.

Найрізкіша напруження спостерігається при перфорації виразки шлунка, коли в черевну порожнину потрапляє кислий шлунковий вміст. Значно менше напруження м'язів при наявності крові в животі, перфорації пухлини шлунку, навіть при попаданні в черевну порожнину вмісту тонкої або товстої кишки.

Пальпація об'ємного утворення в черевній порожнині (запальний інфільтрат, абсцес, інвагінат) – один з найцінніших результатів об'єктивного дослідження. Для визначення локалізації пухлиноподібних утворень використовують такий прийом: при напруженні передньої черевної стінки пухлина, яка виходить з неї, не зникає. Пухлина черевної порожнини або заочеревинного простору зникає (не пальпується).

При перкусії визначають межі органів черевної порожнини (печінка, селезінка), наявність і розміри патологічних утворів (інфільтрат, пухлина, абсцес) черевної порожнини.

Розрізняють такий характер перкуторних звуків:

• • нормальний тимпаніт;
• • високий тимпаніт – роздуті петлі, скупчення газу в кишках (метеоризм), накопичення газу в черевній порожнині (пневмоперитонеум);
• • приглушений перкуторний звук – скупчення калових мас,
• • різке напруження м'язів передньої черевної стінки;
• • абсолютна тупість (стегновий звук) – наявність рідини (асцит, перитонеальна рідина, кров тощо).

Для виявлення вільної рідини в черевній порожнині (асцит, ексудат, гемоперитонеум) проводять порівняльну перкусію обох половин живота від середньої лінії до бокових відділів, потім на правому і лівому боці. Зміни перкуторного звука (тупість замість тимпаніту) спричиняє вільна рідина у черевній порожнині.

При перфорації порожнистого органа відмічають симптом Спіжарного (відсутність печінкової тупості за рахунок наявності вільного газу під правим куполом діафрагми).

Зона притуплення перкуторного звуку над лоном з горизонтальною увігнутою верхньою межею – ознака вільної рідини у черевній порожнині, з горизонтальною верхньою межею і тимпанітом над нею – ознака скупчення рідини і газу, з випуклою догори верхньою межею – ознака переповнення сечового міхура, збільшення матки, кісти яєчника.

Для виявлення рідини в черевній порожнині застосовують метод флюктуації (ундуляції). На один бік живота лікар кладе долоню, на протилежний – зігнутими пальцями іншої руки проводить відривчасті поштовхи, які при наявності рідини визначає "слухаюча" долоня. Для уникнення помилки слід виключити передачу поштовху по черевній стінці. Для цього медсестра ставить кисть по середній лінії живота. Чітка передача поштовху доводить наявність рідини в черевній порожнині.

В локалізації патологічного процесу дозволяє орієнтуватись ділянка перкуторної болючості (ознака запалення очеревини).

Аускультація дає можливість визначити стан кишкових шумів, наявність судинного шуму. В нормі кишкові шуми виникають через певні проміжки часу як булькаючий приглушений звук. Він може бути посиленим, безупинним, з високим або металічним тоном (механічна кишкова непрохідність). Іноді прослуховують шум "падаючої краплі" (симптом Спасокукоцького). При паралітичній непрохідності, термінальній стадії перитоніту – перистальтика не прослуховується (симптом "гробової тиші"). В останньому випадку прослуховують дихальні шуми і серцеву діяльність.

Виявляють шум плескоту рідини в шлунку, який досягають нанесенням коротких поштовхів по черевній стінці кінчиками напівзігнутих пальців. Шум плескоту, що визначають натще, свідчить про порушення евакуації зі шлунку (стеноз виходу зі шлунку, атонія шлунку). Шум плескоту рідини в кишечнику виявляють при кишковій непрохідності. При стенозі або аневризмі черевної аорти над нею вислуховують систолічний шум.

Пальцеве дослідження прямої кишки – визначають тонус сфінктера, стан слизової (рухомість, інфільтрація, новоутворення, дефекти); наявність і характер вмісту (кал, слиз, кров тощо); балоноподібне розширення порожньої ампули прямої кишки (симптом Обухівської лікарні) при гострій кишковій непрохідності; болючість при тисненні на стінку прямої кишки – синдром подразнення очеревини при гострих запальних процесах черевної порожнини або органів малого таза; випинання або нависання стінки прямої кишки при накопиченні рідини в порожнині малого тазу (запальний ексудат, кров) при перитоніті або внутрішньочеревній кровотечі. Під час дослідження прямої кишки уважно оцінюють її стінки, передміхурову залозу, сечовий міхур і прямокишково- маткову (прямокишково-міхурову) западину (дугласів простір). Кров'янисті виділення (інвагінація, заворот сигмоподібної кишки, тромбоз мезентеріальних судин, пухлини та ін.

Важлива особливість обстеження хірургічного хворого – ретельне дослідження місцевого статусу (status localis morbi). Місцем ураження можуть бути ділянка тіла або орган. Обстеження ураженої ділянки включає огляд, пальпацію, перкусію і аускультацію. При можливості уражену ділянку порівнюють із симетричною. За схемою що? – де? – яке? виявляють характер місцевих змін (зміна кольору або дефект покровів, "пухлина"), їх точну локалізацію і проводять детальну характеристику (стан шкіри, біль, стан оточуючих тканин, розлади місцевих функцій).

Додаткові методи обстеження вибирають, ґрунтуючись на попередньому діагнозі:

Безконтрастна рентгенографія інформативна при захворюваннях і травмах кісток (зміни цілісності, форми, структури – відшарування окістя, взаємне розташування), грудної клітки (можливість виявити пневмоторакс, гідроторакс, абсцес легені, інфільтрацію легеневої тканини), органів черевної порожнини (розрив стінки порожнистого органу черевної порожнини – вільний газ під діафрагмою, кишкова непрохідність – горизонтальні рівні скупчення рідини в кишечнику (чаші Клойбера), підвищений пневматоз кишок, сторонні предмети, рентгеноконтрастні камені в жовчному міхурі і протоках, нирках і сечовивідних шляхах, товстому кишечнику). До непрямих рентгенологічних ознак пошкодження паренхіматозного органу відносять високе стояння купола діафрагми, гемоторакс, перелом нижніх ребер і поперечних відростків поперекових хребців. Інформативність рентгенологічного дослідження – не перевищує 80-85%.

Рентгенконтрастні методи дослідження. Контрастування органу дає можливість дослідити розміри, конфігурацію, розташування і рухливість органу, деформацію або зміщення його, локалізацію, характер, протяжність патологічних змін, функцію (темпи і напрямки евакуацій' контрасту), будову і напрямок ходу нориці (фістулографія).

В якості контрасту використовують водну суспензію сульфату барію (100 г на 80 мл води), повітря, водорозчинні контрасти (для внутрішньосудинного введення).

У діагностиці кишкової непрохідності велике значення має спостереження за пасажем барію по ШКТ, при товстокишковій непрохідності може мати значення екстрена іригоскопія.

Контрастне рентгенологічне дослідження з використанням барію при наявності або при підозрі на перфорацію порожнистого органу черевної порожнини протипоказане!

Ангіографія дає можливість дослідити будову кровоносних судин та її зміни. Показана при підозрі на розшарування аневризми черевної аорти, тромбоз, розрив судини або паренхіматозного органу (печінка, селезінка, нирки тощо), кровотеча неясної етіології, коли клінічні та лабораторні методи вичерпані.

Магнітно-резонансна томографія і комп'ютерна томографія. Методи високоінформативні. Дають можливість дослідити структуру і розміри органів, їх взаєморозташування, вміст порожнин, діагностувати внутрішньопорожнисті (внутрішньочерепні, внутрішньочеревні, внутрішньогрудні, заочеревенні) і внутрішньоорганні (внутрішньомозкові, внутрішньолегеневі, внутрішнопечінкові, внутрішньопанкреатичні, внутрішньоселезінкові, внутрішньониркові та ін.) патологічні процеси і пошкодження. Покази – підозра на наявність цих станів. Протипокази – порушення свідомості, нестабільна гемодинаміка, непідготовленість кишечнику, гострий період травми, травматичний шок, кома, дихальна і серцева недостатність.

КТ-обстеження органів черевної порожнини проводять з використанням контрастних речовин. Підготовка пацієнта – за день до обстеження потрібно виключити продукти, що сприяють підвищеному газоутворенню (чорний хліб, капуста, молоко тощо).

Пункція черевної порожнини (лапароцентез). Покази – підозра на прорив порожнистого органу і перитоніт, підозра на внутрішньочеревну кровотечу або на пошкодження порожнистих органів, коли не удається діагностувати їх за клінічними ознаками. Відносні протипокази – раніше перенесені операції на органах черевної порожнини (дослідження можна виконати у віддаленій від післяопераційного рубця ділянці безтроакарним способом

– за типом мікролапаротомії або провести черезшкірну пункцію черевної порожнини під УЗ-контролем).

В екстренній хірургії можливе проведення діагностичної пункції гнійників під контролем УЗД (в т.ч. піддіафрагмальний абсцес, гнійники печінки і заочеревинного простору). Підготовка

– евакуація шлункового вмісту, спорожнення сечового міхура, туалет передньої черевної стінки. Положення хворого – на спині. Анестезія – місцева інфільтраційна. На 2 см нижче пупка – розріз шкіри, підшкірної клітковини і апоневрозу довжиною до 1,5 см. Апоневроз захоплюють у верхньому кутку затискачем Мікуліча або прошивають його і підтягують черевну стінку догори у вигляді вітрила. Обертальним рухом троакара під кутом 45° проколюють черевну стінку спереду назад у напрямку до мечовидного відростка. Потім витягають стилет і через гільзу троакару в черевну порожнину в різних напрямах вводять поліхлорвінілову трубку відповідного діаметру – "пошуковий" катетер. При цьому постійно аспірірують вміст черевної порожнини шприцом. При отриманні патологічного вмісту – показана лапаротомія. При негативному результаті (суха пункція) через катетер в черевну порожнину вводять 800-1000 мл ізотонічного розчину хлориду натрію. Дренаж фіксують до шкіри. Рану зашивають. При подальшому лабораторному дослідженні цієї рідини визначають кількість еритроцитів, лейкоцитів та ά-амілази. Підвищення еритроцитів – понад 1х1012/л, лейкоцитів – понад 5×109/л та ά-амілази понад 17500 МО є показом до лапаротомії.

Вариант пункції черевної порожнини – пункція дугласового простору, яку проводять через піхву (у жінок) або пряму кишку (у чоловіків).

Лалароскопія. Покази – неможливість встановити діагноз іншими методами. Інформативність – 96%. Протипокази – важка серцево-легенева недостатність, гострий інфаркт міокарда, колапс, калові нориці, множинні післяопераційні рубці передньої черевної стінки, підозра на розрив діафрагми (небезпека підвищення внутрішньочеревного тиску перевищує небезпеку проведення діагностичної лапаротомії), невправимість черевної грижі, діафрагмальна грижа, епілепсія в анамнезі, стенокардія, бронхіальна астма з частими загостреннями, пневмонія, артеріальна гіпертензія. Підготовка – як на операцію. Знеболення – загальне. На ділянку пупка накладають кисетний шов, який захоплює апоневроз. Підтягаючи лігатури, піднімають черевну стінку і голкою Вереша для накладення пневмоперітонеуму проколюють її на 2 см нижче за пупок під кутом 45°. В черевну порожнину вводять 3-5 л газу. Вище пупка розтинають шкіру на довжину 2 см і в черевну порожнину вводять троакар лапароскопу. Стилет заміняють оптичною трубкою з освітлювальною системою і виконують послідовний огляд черевної порожнини. Лапароскопія дає можливість визначити наявність крові, пошкоджень, деструктивних і запальних змін органів.

Ультразвукове дослідження (УЗД) займає провідне місце в силу простоти, неінвазивності і достовірності результатів. Якість дослідження залежить від підготовки лікаря і класу апаратури. УЗ-ехографія при патології органів черевної порожнини дає можливість встановити місце скупчення патологічної рідини, наявності конкрементів (1-2мм), зміни розмірів і структури органів (товщина стінки, діаметр просвіту), об'ємних утворень, абсцес/ інфільтрат черевної порожнини чи заочеревинного простору, виявити странгуляцію і інвагінацію. УЗ дослідження легко проводити повторно (динамічний моніторинг), інформативність перевищує 90%. Цінною є можливість виконання маніпуляцій під УЗ-контролем: пункція і дренування абсцесу, контрастування і дренування жовчовивідних протоків при механічній жовтяниці. Підготовка до УЗД органів черевної порожнини та нирок: за три доби перед дослідженням виключити з раціону чорний хліб, здобу, молоко, горох, квасолю, капусту, сирі овочі та фрукти, солодкі страви. Дослідження проводять натщесерце.

Ендоскопічні методи дослідження дозволяють побачити і впливати на патологічний процес слизової оболонки і нижче розташованих шарів ШКТ (езофагогастродуоденоскопія. колоноскопія, ректосигмоїдоскопія), бронхіального дерева (бронхоскопія). Покази – кровотеча, перфорація, порушення прохідності (підозра на пухлину, скупчення патологічного вмісту, зокрема у дихальних шляхах). Протипокази – гострий інфаркт міокарда, колапс, серцево-судинна декомпенсація, інсульт.

Ендоскопічні методи не тільки уточнюють діагноз, але і дають можливість зупинити кровотечу, реканалізувати пухлину, провести папілосфінктеротомію та ретроградну панкреатохолангіографію. Вони є вирішальними в діагностиці новоутворень в зв'язку з можливістю біопсії для цитологічного та гістологічного дослідження отриманого матеріалу.