Викладач	Стоянова Л.П.
Предмет	Мікробіологія
Група	2 – Б л/с
Дата	Згідно розкладу  04.12.2020
Тема лекція9	Тема:Патогенні спірохети.Рикетсії. Віруси. .

 

Патогенні спірохети Збудник сифілісу (Treponema pallidum)

+Збудник сифілісу відкрили Ф. Шаудін і Е. Гофман у 1905 р. Морфологія і фізіологія. Трепонеми сифілісу - тонкі спіралеподібні бактерії довжиною 10-15 мкм і шириною 0,1-0,2 мкм. Вони мають 8-14 рівномірних завитків, тришарову зовнішню мембрану. У середині цитоплазми розшаровані нуклеоїд, мезосоми, рибосоми, фібрили і базальні тіла, видимі лише під електронним мікроскопом. Розмножуються шляхом поперечного поділу. Можуть утворювати шароподібні цистоподібні форми, покриті міцною муциноподібною оболонкою, і L-форми. Погано фарбуються аніліновими барвниками, тому називаються блідими трепонемами, Гр(-). При забарвленні за Романовським-Гімзою набувають блідо-рожевого кольору. Спор не утворюють, джгутиків не мають, але активно рухливі. Для трепонем властиві поступальні, обертові, згинальні й хвилеподібні рухи. Трепонеми сифілісу дуже вибагливі до живильних середовищ. Із великими труднощами їх вдається виростити в анаеробних умовах на середов. із мозковою тканиною або на хоріоналантоїсній оболонці курячого зародка. Але всі культури, вирощені штучно в лабораторії, втрачають патогенні властивості, тому одержали назву культуральних трепонем. Антигенна структура їх складна. Виявлені протеїнові, ліпідні й полісахаридні комплекси, але серологічних варіантів немає. Екзотоксину спірохети сифілісу не продукують, містять у цитоплазмі ендотоксин. Бліда трепонема для лабораторних тварин малопатогенна. Чутливі лише мавпи. І.І. Мечніков і Д.К. Заболотний відтворили на них захв., подібне за клінічною картиною до сифілісу людини. Краще всього розмножувати трепонем у паренхімі яєчка кролика, що дозволяє завжди мати їх при проведенні лабор. діагностики захв.. Екологія. На сифіліс хворіють тільки люди. Отже, єдиним джерелом інф в природі є хвора людина. Вхідні ворота інф - слизові оболонки і шкіра в місцях незначних ушкоджень. Зараж. відбувається при прямому контакті хворої і здорової людини (найчастіше статевим шляхом), іноді ч/з посуд та інші побутові предмети. Описані випадки передачі ч/з плаценту (вроджений сифіліс). Бліда трепонема порівняно малостійка до дії факторів зовнішнього середов.. При нагріванні до 55-58 °С вона гине ч/з 15 хв. До низьких температур більш стійка. Заморожування витримує майже протягом року. При 10 °С зберігає свою життєздатність декілька днів. Дуже чутлива до дії кислот, солей важких металів (ртуті, вісмуту, миш’яку) і АБ. Широко вживані дезинфікуючі р-ни викликають загибель трепонем ч/з 3-4 хв. Захв. людини. Інкубаційний період при сифілісі триває в середньому 20-30 днів. На місці проникнення трепонем виникає первинна сифілома - невелика безболісна виразка з твердим дном (ulcus durum). Регіональні лімфатичні вузли збільш. і стають твердими. Цей первинний сифіліс триває близько 6 тижнів. Вторинний сифіліс характеризується висипом на шкірі, слизових оболонках, р-тком уражень внутрішніх органів, кісток і триває 2-3 роки. Якщо лік. не проводиться, може настати третинний сифіліс із утворенням у паренхіматозних органах щільних інфільтратів, папул, горбків, гум, які схильні до розпаду. Цей період триває 9-10 років, після чого може виникнути ураження головного, спинного мозку і серцево-судинної системи. Імунітет.Вроджений імунітет до сифілісу в людини відсутній. Майже всі випадки зараж. призводять до р-тку захв.. Після перенесеної хв. виникає інф., нестерильний шанкерний імунітет. Повторне зараж. може знову спричинити р-ток хв.. При сифілісі в сироватці крові виявляють IgG, IgM та IgE. Поряд із цим виникає алергічний стан, який можна виявити постановкою внутрішньошкірної проби з люетином (суспензія вбитих трепонем). Лабор. діагностика. Основними методами мікробіологічної діагностики сифілісу є бактеріоскопічний і серологічний. При первинному і вторинному сифілісі матеріалом для мікроскопії служать виділення з виразок, папул, ерозій або пунктат лімфатичних вузлів. Поверхню виразки очищають від нальоту стерильним ватним тампоном, змоченим в ізотонічному р-ні хлориду Na, потім її подразнюють, легко поскрібуючи скальпелем або гострою ложечкою. Рідину відсмоктують пастерівською піпеткою і досліджують у темному полі зору, де чітко видно яскраво освітлені спірохети і характерний рух. Для забарвлення трепонем краплю рідини наносять на предметне скло, виготовляють мазок (як мазок крові), висушують, фіксують метиловим спиртом і декілька годин забарвлюють за Романовським-Гімзою. Бліда спірохета стає блідо-рожевою, а сапрофітні спірохети - голубими. Можна фарбувати трепонеми і за методом сріблення. Серологічна діагностика сифілісу грунтується на постановці реакції Вассермана й осадових реакцій Кана і Закса-Вітебського. Методика постановки реакції Вассермана не відрізняється від постановки реакції зв’язування комплементу. Необхідно пам’ятати, що вона може бути негативною протягом трьох тижнів первинного (серонегативного) періоду. Позитивна реакція Вассермана, крім сифілісу, зрідка буває і при інших гострих інф. хворобах (бруцельоз, кір, малярія), туберкульозі й лепрі, в пізній період вагітності й після пологів. Для серологічної діагностики сифілісу широко використовують реакцію імобілізації трепонем і непряму реакцію імунофлуоресценсії, які вважаються найбільш специфічними в лабораторній діагностиці захв.. Профіл. й лік.. Важливе значення мають рання діагностика, своєчасне лік. хворих і санітарно-освітня робота серед населення. Індивідуальну профілактику проводить середній медичний персонал у шкірно-венеричних диспансерах, стаціонарах і профілактичних пунктах. Для лік. сифілісу використовують АБ (пеніцилін, еритроміцин, тетрациклін тощо) і препарати вісмуту (бійохінол, бісмоверол, пентабісмол), відповідно до розроблених інструкцій. Інші види трепонем. Крім T. pallidum, є й інші трепонеми, які викликають подібні до сифілісу захв.. Вони поширені переважно у країнах із жарким і тропічним кліматом та мають загальну назву трепонематози. Одну з таких хвороб - фрамбезію - викликає T. pertenue. Збудник часто передається ч/з різні предмети домашнього вжитку, при контакті з хворим, який має висипи на шкірі. Часто виникають сімейні спалахи, особливо в сільській місцевості. Хворіють переважно діти. Методи лабор. діагностики, профіл. і лік. такі ж, як і при сифілісі. Інше захв. - пінту - викликає T. carateum, яка за своєю морфологією і біологічними ознаками подібна до збудників сифілісу і фрамбезії. Захв. має хрон. перебіг. На місці вхідних воріт інф виникає коричнева папула, навколо якої з’являється багато елементів висипу. Процес часто генералізується, супроводжується випадінням волосся, гіперкератозом долонь і підошв. Діагностику хв. проводять за допомогою мікроскопії і серологічних досліджень. Збудник беджелю T. bejel має такі ж морфологічні й культуральні властивості, як і в попередніх трепонем. Захв. передається побутовим шляхом, має декілька стадій і супроводжується висипом на шкірі й слизових оболонках, ураженням кісток і суглобів. Методи лабор. діагностики такі ж, як і при сифілісі. Лікують усі трепонематози пеніциліном, тетрацикліном та іншими АБ. Рід Treponema включає ще ряд сапрофітних видів, основним біотопом яких є порожнина рота. Вони легко культивуються в анаеробних умовах на штучних сироваткових середов.. Один із них, T. vincentii, в асоціації з фузобактеріями може викликати некротичну ангіну

Збудник лептоспірозу (Leptospira interrogans)

+Лептоспіроз - гостра природно-вогнищева зоонозна інф, яку викликає L. interrogans. Морфологія і фізіологія. Лептоспіри - довгі, тонкі, спіралеподібні мікроорганізми довжиною 10-20 мкм, шириною 0,1-0,25 мкм, з 12-18 дрібними завитками. Кінці їх загнуті у вигляді крючків і стовщені. На фіксованих препаратах виявляють вторинні завитки, які надають їм вигляд, що нагадує латинські літери S або С. Окремі штами не мають крючків. Лептоспіри погано забарвлюються аніліновими барвниками, Гр(-), за Романовським-Гімзою фарбуються у блідо-рожевий колір. Частіше їх вивчають у живому стані в темному полі. Вони надзвичайно рухливі, роблять обертальні й поступальні рухи. Збудник лептоспірозу - облігатний аероб, краще культивується при t 28-30 °С на рідких і напіврідких живильних середов., які містять 10 % кролячої сироватки. Лептоспіри ростуть повільно і не каламутять бульйон. Їх виявляють на 7-10 день за допомогою дослідження краплі середов. в темному полі. Антигенна структура. L. interrogans - єдиний вид лептоспір, патогенний для людини. За білковими і ліпоїдними антигенами розрізняють 19 серогруп і 180 сероварів, які визначають у реакції аглютинації з відповідними сироватками. У нашій країні виявили всього 20 сероварів. Екзотоксину лептоспіри не продукують, мають ендотоксин, який зумовлює інтоксикацію організму. Екологія. Лептоспіри широко поширені в природі. Поряд із патогенними, існує багато морфологічно подібних сапрофітних видів, які зустрічаються в землі, воді й інших об’єктах зовнішнього середов.. L. interrogans викликає захв. не тільки в людей, а й у багатьох видів гризунів, домашніх і диких тварин, птахів. У гризунів (водяні пацюки, ондатри, миші, хом’яки) захв. має хрон. перебіг, часто формується лептоспіроносійство, при якому збудник виділяється в навколишнє середов. із сечею. Із лабораторних тварин найбільш чутливі гвінейські свинки. Зараж. людини в природних вогнищах найчастіше відбувається ч/з воду, інфіковану лептоспірами, а також при догляді за хворими тваринами. У різних об’єктах навколишнього середов. лептоспіри зберігаються досить довго: у грунті та воді - 15-20 днів, у таких харчових продуктах, як молоко, масло, хліб - декілька днів. При кип’ятінні, дії дезинфікуючих р-нів вони швидко гинуть. Захв. людини. Зараж. відбувається ч/з пошкоджену шкіру і слизові оболонки. Інкубаційний період триває 7-14 днів. Хв. починається гостро, з ознобом, швидким підвищ. t тіла до 39-40 °C. У хворих розвивається загальна слабість, головний біль, інтенсивний біль у м’язах, особливо литкових. На місці вхідних воріт ніяких змін не виникає. Із током лімфи лептоспіри проникають у загальний кровоток і поширюються по всьому організму, уражаючи паренхіматозні органи, особливо печінку. В тяжких випадках розвиваються жовтяниця і жирове переродження цього органа. Можуть також уражатися нирки, тоді лептоспіри довго виділяються із сечею. Перебіг патологічного процесу часто має хвилеподібний характер. Імунітет. Після перенесеного захв. в організмі утворюється висока концентрація антитіл, які обумовлюють стійкий, часто довготривалий, імунітет. Але він має типоспецифічний характер, у зв’язку з чим можливі випадки повторних захворювань, викликаних іншими сероварами лептоспір. Лабор. діагностика. Від хворого беруть кров, ліквор, сечу. Проводять пряму бактеріоскопію краплі досліджуваного матеріалу в темному полі зору. Метод простий, зручний, дає змогу швидко і в ранні строки встановити діагноз. Але лептоспіри не завжди можна виявити при мікроскопії. Більш достовірним методом є бактеріологічне дослідження. У перші дні хв. 5-8 мл крові висівають по 1 мл у декілька пробірок із рідким середов.м, яке містить сироватку кроля, і вирощують при 28 °С 7-10 днів, виявляючи лептоспір у темному полі. Культуру із сечі можна отримати таким самим способом, починаючи з другого тижня хв.. Раннім методом лабор. діагностики лептоспірозу є біологічна проба. Кільком молодим гвінейським свинкам вводять внутрішньоочеревинно по 3-5 мл крові хворого. Ч/з 2-3 дні досліджують ексудат черевної порожнини в темному полі. У практичних лабораторіях найчастіше проводять серологічну діагностику. Ставлять реакцію мікроаглютинації і лізису із сироваткою хворого і живими еталонними штамами лептоспір різних серогруп і ч/з дві години проводять облік реакції в темному полі. Спочатку спостерігають склеювання лептоспір у вигляді “павучків”, а потім настає їх лізис. Як правило, титри реакції на 15-30 день від початку хв. досягають 1:10000-1:30000 і вище. Наростання титру в динаміці навіть у невисоких розведеннях (1:20-1:100) є абсолютним доказом захв..Профіл. і лік.. З метою попередження забруднення водойм у природних вогнищах лептоспірозу проводять суворий санітарно-епідеміологічний контроль. Важливе значення мають заходи з боротьби з гризунами, виявлення хворих тварин, їх ізоляція й лік., осушення боліт, заборона купання в забруднених водоймах, проведення санітарно-освітньої роботи серед населення, захист харчових продуктів від гризунів тощо. Людей, які працюють у вогнищах інф, імунізують вбитою лептоспірозною вакциною.

 

, .

РИКЕТСІЇ.

Загальна характеристика. Рикетсії — це велика група дрібних поліморфних грамнегативних бактерій, які є, за невеликим винятком, облігатними внутрішньо-клітинними паразитами. Назву цій групі бактерій дав португальський бактеріолог Е. да Роха-Ліма (1916) на честь американського бактеріолога Х.Т. Риккетса, який брав участь у боротьбі з епідемією висипного тифу у Мексиці, де під час роботи заразився і трагічно загинув.

Рикетсії уражають членистоногих, теплокровних тварин, а також людей. Захворювання називаються рикетсіозами. Рикетсіози поширені в усіх країнах світу. В Україні реєструються хвороба Бриля (рецидивний варіант епідемічного висипного тифу), марсельська і волинська гарячки.

 

Рикетсії — типові прокаріоти. Структура клітинної стінки така сама, як у всіх грамнегативних бактерій. Вони мають паличкоподіб­ну, кокоподібну, ниткоподібну форми. Спору не утворюють, утворюють мікрокапсулу. Рикетсії культивують у курячому ембріоні, культурі клітин, в організмі чутливих тварин протягом 7 діб. Ри­кетсії проходять дві стадії розвитку: вегетативну та спокою. У вегетативній стадії вони мають паличкоподібну форму, активно розмножуються, рухливі; у стадії спокою мають сферичну форму, не розмножуються, нерухливі.

ЗБУДНИК ЕПІДЕМІЧНОГО ВИСИПНОГО ТИФУ.

 

Збудником епідемічного висипного тифу є К. рговазекіі. В окрему нозологічну форму висипний тиф був виділений у другій половині XIX ст. завдяки працям російського лікаря С.П. Боткіна (1868) та німецького лікаря В. Гризінгера (1887). Через велику поширеність у країнах Європи хвороба отримала назву "європейський висипний тиф". Найбільша епідемія була зареєстрована в Росії в часи Першої світової та громадянської воєн 1914—1922 років, коли перехворіло 25 млн людей, 3 млн з яких померли. Смертність у разі відсутності етіотропного лікування становила 10—60 %. Епідемічна ситуація неоднорідна.

Постінфекційний імунітет тривалий, напружений, але нестерильний. Збудник тривалий час (декілька десятків років) зберігається внутрішньоклітинно у стані спокою. Рецидиви хвороби можливі через 10—30 років і більше внаслідок ослаблення імунітету.

Матеріалом для дослідження є кров хворого. Для дослідження використовують серологічний, біологічний і алергійний методи.

Найбільше практичне значення має серологічний метод. Використовують реакцію аглютинації рикетсій (РАР), РЗК, РНГА, реакцію непрямої імунофлюорес-ценції.

Для виділення культури рикетсій проводять зараження морських свинок, білих мишей, курячих ембріонів або культур клітин. Алергійну пробу ставлять внутрішньо-шкірно для виявлення гіперчутливості уповільненого типу.

У системі заходів профілактики вирішальне значення має своєчасне виявлення хворих та їх госпіталізація. Основним завданням є ліквідація педикульозу. Контактні особи підлягають медичному нагляду протягом 25 діб. В осередку інфек-ції проводять заключну дезінфекцію та, за наявності педикульозу, дезінсекцію. Специфічну профілактику проводять тільки за епідеміологічними показаннями, використовують живу вакцину, а також комбіновану вакцину із рикетсій Провачека штаму Е та антигенів рикетсій, хімічну вакцину, яка складається з антигенів клітинної стінки рикетсій.

Для етіотропного лікування використовують антибіотики тетрациклінового ряду, в тому числі пролонгованої дії (доксицикліну гідрохлорид, окситетрацикліну гідрохлорид, метацикліну гідрохлорид, морфоциклін), макроліди (олеандоміцин, еритроміцин), нітрофурани. Для лікування осіб зі зниженою реактивністю організму використовують імуномодулятори (метилурацил, пентоксил).

ЗБУДНИК ЕНДЕМІЧНОГО ВИСИПНОГО ТИФУ (ТИФУ ЩУРІВ).

Збудником ендемічного висипного тифу є К. іурпі. Перші випадки захворювання, яке нагадувало висипний тиф, було зареєстровано серед докерів міста Аделаїда (Австралія) в 1922—1923 роках. Збудник був відкритий у 1928 році швейцарським лікарем X. Музером, на честь якого раніше ці рикетсії називали К. тоозегі. Захворювання реєструються в країнах Північної і Південної Америки, басейнів Північного, Балтійського, Середземного, Чорного і Каспійського морів, в Африці, на Далекому Сході, у Північній Австралії.

За розміром і формою К. іурпі схожі на К. рголгагекіі, але вони менш поліморфні. За антигенною структурою також схожі на К. ргошагекіі, мають спільний з ними термостабільний О-антиген. Але К. £урМ мають свій видоспецифічний термола-більний антиген, завдяки чому їх серологічно диференціюють з К. ргошагекіі.

К. іурМ добре розмножуються в жовтковому міхурі курячого ембріона, зумовлюючи його загибель через 6—8 діб після зараження. Патогенність, як і в К. рголуаяекіі, зумовлена ендотоксином і токсичним поверхневим білком. Морські свинки проявляють до К. іурпі таку ж сприйнятливість, як і до К. ргошагекіі. Гарячка у свинок проявляється через 3—7 діб. Найбільш характерною ознакою є скротальний (запалення оболонок яєчок) феномен. Він проявляється у самців тільки після внутрішньоочеревинного зараження і виявляється з першого дня гарячки. Білі миші також чутливі до К. Іурпі у разі будь-якого способу зараження. Після інтраназально-го зараження у тварин розвивається смертельна пневмонія. лами. За рахунок спільного антигену у К. ргодуагекіі і К. іурЬі виникає перехресний імунітет.

У зв'язку з великою схожістю клінічного прояву епідемічного і ендемічного висипного тифу провідну роль відіграє серологічна діагностика. Використовують РАР, РПГА, ІФА.

Неспецифічна профілактика спрямована на знищення щурів, мишей, захист харчових продуктів від забруднення сечею гризунів, а також на захист портових міст від завезення щурів на кораблях. Для специфічної профілактики використо-вують убиту вакцину із К. іурМ за епідеміологічними показаннями.

Для лікування використовують тетрацикліни, макроліди, нітрофурани.

 Віруси.

               

І. Актуальність: Проблема вірусних інфекцій зберігається. Є глобальною епідемія грипу, СНІДу, вірусних гепатитів. Віруси спричиняють близько 500 хвороб: герпес, вітряну та натуральну віспу, кір, краснуху, епідемічний паротит, гепатит, грип, сказ, СНІД, онкологічні хвороби та інш. Вірусологія – це наука про віруси. Особливістю морфології і фізіології вірусів на відмінність їх від інших мікроорганізмів є те, що вони – це внутрішньоклітинні паразити, не мають клітинної будови і систем, які синтезують білок та іммобілізують енергію. Морфологію вивчають під електронним мікроскопом, дуже малі розміри 15-400 нм (нанометрів). Розмножується шляхом репродукції (відтворення). За рішенням Міжнародного комітету з таксономії вірусів вони об’єднані у більше ніж 55 родин, 19 з яких є патогенними для людини. За типом нуклеїнової кислоти всі віруси поділяють на 2 групи РНК-вмісні і ДНК-вмісні. Віруси руйнуються під впливом лугів, хлораміну та хлорного вопна, але стійкі до дії антибіотиків.

               

ІІ. Навчальні цілі:

Ознайомитись з патогенетичними закономірностями інфекційного процесу, спричиненого патогенними вірусами.

Знати: Морфологію й ультраструктуру вірусів. Особливості взаємодії вірусів з живими системами. Особливості вірусних інфекцій. Методи вірусологічної діагностики.

Вміти: Взяття патологічного матеріалу та його транспортування до вірусологічної лабораторії.

               

ІІІ. Виховні цілі: Приділяти належну увагу питанням екології, дії фізичних і хімічних чинників на віруси. Принципи профілактики вірусних інфекцій.

               

Обладнання: презентація, таблиця, противірусні препарати, протигрипозна вакцина, гамаглобулін.

               

Міжпредметні зв’язки: біологія, хімія, анатомія, фізіологія, латинська мова, генетика, фармакологія.

               

План

1. Морфологія й ультраструктура вірусів.
2. Класифікація.
3. Механізм взаємодії вірусу з клітиною. Типи вірусних інфекцій.
4. Особливості вірусних інфекцій і противірусного імунітету.
5. Методи діагностики вірусних інфекцій.
6. Принципи профілактики і лікування.

 

Віруси.

Навчальна мета:

— знати морфологію й ультраструктуру вірусів;

— вміти пояснювати особливості взаємодії вірусів з живими

системами;

— розуміти патогенетичні закономірності інфекційного процесу, спричиненого патогенними вірусами;

— знати методи вірусологічної діагностики;

— знати особливості взяття патологічного матеріалу для дослідження та його транспортування до вірусологічної лабораторії

План.

Принципи класифікації і загальна характеристика вірусів. Поняття про вірусологічні методи дослідження. Взяття матеріалу і заходи безпеки під час роботи з вірусовмісним матеріалом. Особливості дослідження. Експрес-методи діагностики.

Короткі дані про РНК-геномні віруси:

Ортоміксовіруси.Вірус грипу людини.Класифікація вірусів грипу людини.

Параміксовіруси (кору, епідемічного паротиту).

Рабдовіруси. Вірус сказу.

Пікорнавіруси.Ентеровіруси. Віруси поліомієліту, коксакі, ЕСНО.Ентеровірус 72 — вірус гепатиту А.

Тогавіруси.Вірус краснухи.

Ретровіруси. Вірус імунодефіциту людини. СНІД-асоційовані інфекції.

Патогенез вірусних інфекцій. Лабораторна діагностика. Специфічна профілактика і лікування.

Флавівіруси. Вірус кліщового енцефаліту.

Короткі дані про ДНК-геномні віруси:

Гепаднавіруси. Віруси гепатитів.

Герпесвіруси. Віруси герпесу, що патогенні для людини. Збудники інфекційного мононуклеозу, онкологічних захворювань людини. Лабораторна діагностика, специфічна профілактика та лікування герпетичних інфекцій.

Поксвіруси. Вірус натуральної віспи.

Патогенез вірусних інфекцій. Лабораторна діагностика. Специфічна профілактика і лікування.

Загальна характеристика. Особливістю морфології і фізіології вірусів та відмінністю їх від інших мікроорганізмів є те, що вони:

— не мають клітинної структури;

— мають ультрамікроскопічні розміри;

— існують у двох якісно відмінних формах: позаклітинній (віріон) і внутрішньо-клітинній (вірус);

— містять нуклеоїд, що включає лише один тип нуклеїнової кислоти (РНК або ДНК);

— не мають власних систем мобілізації енергії та синтезу білка, тому є облігатни-ми внутрішньоклітинними паразитами;

— не здатні рости і розмножуватися шляхом поділу, їх кількість збільшується шляхом репродукції .

Класифікація. Для класифікації вірусів використовують різні критерії: тип нуклеїнової кислоти, наявність суперкапсиду, тип симетрії, антигенні властивості тощо.

За рішенням Міжнародного комітету з таксономії вірусів, вони об'єднані у більше ніж 55 родин, 19 з яких є патогенними для людей. Родини поділені на підродини, роди і типи. До одного роду може входити одна або декілька представників. Окремі віруси можуть мати один або декілька типів. За антигенною структурою у деяких вірусів виявляють сероваріанти. За типом нуклеїнової кислоти всі віруси поділяють на дві групи: РНК-вмісні віруси (серед них 13 родин є патогенними для людей і тварин) і ДНК-вмісні віруси (з яких 6 родин є патогенними для людей і тварин).

Для виділення чистих культур вірусів найчастіше використовують зараження курячих ембріонів, первиннотрипсинізовані і перещеплювані культури клітин.

Індикацію вірусів проводять за цитопатичною дією, яку можна виявити методом бляшкоутворення, під час мікроскопії моношару клітин, за зміною кольору індикатора в поживному середовищі із зараженою культурою клітин, у реакціях гемаглютинації та гемадсорбції.

 

Методи діагностики вірусних інфекцій. Для діагностики вірусних інфекцій використовують біоматеріали, в яких міститься вірус: кров, спинномозкову рідину, слиз, кал, сечу, секційний матеріал.

Для дослідження патологічного матеріалу застосовують такі методи: мікроскопічний, метод імунної електронної мікроскопії, вірусологічний, серологічний, біологічний, молекулярно-генетичні (метод ДНК- або РНК-зондів і ЛПР).

Мікроскопічний метод дає змогу розглянути під світловим мікроскопом елементарні тільця або скупчення вірусів в уражених клітинах, під електронним мікроскопом — структуру віріону. Метод електронної мікроскопії малодоступний для більшості лабораторій через високу вартість і складність приладу. Крім того, багато вірусів мають схожу будову, що значно знижує цінність цього методу.

Метод імунної електронної мікроскопії ґрунтується на тому, що специфічні антитіла адсорбуються на віріонах, утворюючи мі-кропреципітати. За допомогою електронної мікроскопії виявляють віріони, вкриті "вінчиком" з антитіл. Метод дає змогу не тільки виявити віруси, а й ідентифікувати їх за відомою специфічною сиро­ваткою.

Вірусологічний метод ґрунтується на культивуванні вірусів і їх індикації та іденти-фікації.

Серологічні методи дають змогу виявити в сироватці крові хворих специфічні антитіла або антигени. Для цього використовують серологічні реакції: ІФА, РН, РГГА. Найчастіше застосовують ІФА через високу специфічність і доступність для кожної лабораторії.

Імунофлуоресцентний метод (РІФ) використовують для експрес-діагностики. При цьому проводять як пряму, так і непряму реакції імунофлуоресценції.

Біологічний метод ґрунтується на зараженні тварин, чутливих до вірусу, який вивчається.

Молекулярно-генетичні методи є найбільш перспективними сучасній медицині і біології взагалі. їх використовують для виявлення окремих фрагментів нуклеїнових кислот або генів, які містяться в досліджуваному матеріалі навіть у мізерній кількості (декілька молекул).

Принципи профілактики вірусних інфекцій. Для специфічної профілактики застосовують вакцини із живих ослаблених вірусів (атенуйованих), із інактивованих (убитих) вірусів, субвіріонні (із розщепленого вірусу), субодиничні (із окремих антигенів вірусу), рекомбінантні (генно-інженерні).

 

ОРТОМІКСОВІРУСИ.

 

Інфекції верхніх дихальних шляхів вірусної етіології називають гострими респіраторними вірусними інфекціями (ГРВІ). За частотою та поширеністю вони посідають І місце серед усіх захворювань. Причин тому багато, а саме: велика кількість збудників (130 вірусів), відсутність перехресного імунітету, відсутність ефективних вакцин, простий спосіб зараження (повітряно-краплинний).

За масштабом спалахів (епідемії, пандемії, під час яких хворіє 40 % населення Землі) і за збитками, які вони спричинюють щодо здоров'я людей та економіки країн, провідне місце належить вірусам грипу.

До родини Огіпотухоуігісіае, роду ІпЙиепгауігиз належать три типи вірусів грипу: А, В і С.

Захворювання відоме з античних часів. Назву хвороби "грип" запропонував французький лікар Ф. Бруссе у XVIII ст.

Морфологія. Віріон вірусу грипу А має сферичну форму діаметром 80—120 нм. Геном вірусу представлений однонитковою РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом . На поверхні суперкапсиду є шипи (спікули), які складаються з двох глікопротеїдів — гемаглютиніну і нейрамі-нідази. Гемаглютинін розпізнає клітинний рецептор, забезпечує проникнення вірусу в клітину (злиття суперкапсиду з мембраною клітини і мембранами її лізосом), визначає мінливість вірусу і має імуногенні властивості. Нейрамінідаза забезпечує вірусемію (поширення вірусу по організму) і також визначає мінливість вірусу грипу. рають змив із носоглотки, виділення з носу, мокротиння. Для дослідження використовують декілька методів.

Експрес-діагностику проводять шляхом імунофлуоресцентної мікроскопії мазків із носа і носоглотки. В уражених клітинах вірус у перші 3 дні міститься в цитоплаз-мі.

Вірусологічний метод ґрунтується на зараженні курячих ембріонів або культур клітин. Метод більш ефективний у перші дні хвороби. Для індикації вірусів алан-тоїсну рідину заражених курячих ембріонів або культуральну рідину досліджують на наявність феномену гемаглютинації в РГА з еритроцитами курей, морських свинок або людей з І (0) групою крові. Ідентифікують вірус у РІТА з діагностични-ми сироватками.

Серологічний метод: РГГА ставлять у парних сироватках з інтервалом 8—14 діб. Підтвердженням є збільшення титру антитіл більше ніж у 4 рази під час порівняння зразків сироватки, отриманої у період гострої фази хвороби і через 2—3 тиж у період реконвалесценції. Крім РГГА використовують також РЗК, ІФА, РПГА.

Профілактика.Використовують методи пасивної й активної імунопрофілактики. Для пасивної імунізації застосовують гомологічний протигрипозний імуноглобулін, отриманий із крові донорів, імунізованих грипозними вакцинами. Для активної імунізації розроблені живі й інактивовані вакцини. Серед інактивованих є віріонні (виготовлені з високоочищених культур вірусів, вирощених іп уііго), субодиничні (виготовлені з очищених поверхневих антигенів вірусу — гемаглютиніну та нейрамінідази) і субвіріонні (розщеплені, виготовлені з віріонних методом оброб-лення детергентами). В Україні зареєстровані і використовуються субодинична вакцина "Інфлувак" (містить Н 1 і Т 1), призначається дітям з 6-місячного віку до 12 років і людям похилого віку, а також субвіріонні "Флюарикс" і "Ваксигрип", які містять антигени двох типів вірусу грипу А і один тип вірусу грипу В. Їх штамовий склад змінюють щороку відповідно до прогнозу (який штам вірусу спричинить епідемічний спалах інфекції).

Лікування. Здебільшого проводять симптоматичне лікування та застосовують імуномодулятори. Препарати амантадину (реманта-дин) використовують для лікування і профілактики грипу.

 

ПАРАМІКСОВІРУСИ.

 

До родини Рагатухоуігійае належать віруси кору, епідемічного паротиту.

Морфологія.Геном параміксовірусів містить однониткову РНК, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, вкритий матриксним білком і суперкапсидом. Зрілий віріон має сферичну форму. До складу суперкапсиду входять глікозульовані білки НИ і Б\ що утворюють шипи. Білок НИ має властивості гемаглютиніну і нєйрамінідази. Бі­лок Г спричинює злиття вірусної мембрани з мембраною клітини, що призводить до утворення синцитію. Тому параміксовіруси можуть переходити безпосередньо з клітини в клітину, не виходячи у міжклітинний простір. Параміксовіруси аглютину-ють еритроцити, репродукуються у цитоплазмі клітини.

 

               

Питання для самоконтролю:

У гуртожитку виявлено хворий на гепатит В. Які препарати слід використовувати для профілактики гепатиту В у контактних (аміксін, вакцина)?

У дитини ГРВІ на 4-й день з’явився папульозний висип за вухами, на лобі, обличчі, на тулубі. На слизовій оболонці щік плями Коплика-Філатова. Який діагноз? Як його уточнити? (РІФ експрес-метод).

                Вірус епідемічного паротиту.

Вірус епідемічного паротиту малостійкий, під впливом ефіру, детергентів та інших дезінфекційних засобів руйнується протягом декількох хвилин. Але у висушеному стані за температури 4 °С зберігає інфекційність протягом 2 міс, за кімнатної температури — протягом 4 днів.

Антигенна структура однорідна, має один сероваріант.

Захворювання поширене повсюдно. Джерелом є тільки хвора людина або носій. Людина заразна в інкубаційний період і на 1-му тижні хвороби. Шлях пере-дачі — повітряно-краплинний. Хворіють частіше діти віком 5—15 років (переважно хлопчики), але можуть хворіти і дорослі.

Інкубаційний період триває 14—21 добу. Первинне розмноження вірусу відбувається в епітеліальних клітинах верхніх дихаль­них шляхів. Із порожнини рота вірус проникає через привушну протоку у привушні слинні залози, де також накопичується. Внаслідок цього розвивається запалення, а також збільшення привушних і інших слинних залоз, що супроводжується помірним підвищенням температури тіла, нездужанням. У більшості випадків захворювання не супровод-жується ускладненнями і закінчується повним одужанням. У 47 % випадків має безсимптомний перебіг. Інколи вірус проникає у кров і розвивається вірусемія, внаслідок якої вірус проникає у різні органи: яєчки, яєчники, підшлункову і щитоподібну залози, мозок і спричинює ускладнення (орхіт, менінгіт, менінго-енцефаліт, тиреоїдит, поліартрит, нефрит, панкреатит). Тяжкий перебіг орхіту може призвести до статевої стерильності. Підлітки та дорослі частіше хворіють у тяжчій формі, ніж діти, і мають ускладнення.

У дітей до 6-місячного віку виражений природний пасивний імунітет завдяки мате-ринським антитілам. Постінфекційний імунітет напружений, тривалий і зберігається впродовж всього життя.

Матеріал для дослідження: слина, сеча, спинномозкова рідина, пунктат залоз, кров. Використовують вірусологічний і серологічний методи.

 

Специфічна профілактика проводиться живою паротитною вакциною (ЖПВ) відповідно до календаря щеплень. Вакцинацію проводять у віці 1 року, ревакцинації підлягають юнаки у віці 15 років. Дослідження напруженості протипаротитного імунітету у 15-річних підлітків у різних регіонах України показало, що кількість сприйнятливих до захворювання у цій віковій групі коливається від 55,1 до 71,43 % . За визначенням Міжнародної служби з ліквідації хвороб, епідемічний паротит, кір і краснуха належать до інфекцій, які можна ліквідувати. Для їх ліквідації використо-вують тривакцину (проти кору, краснухи, епідемічного паротиту).

 

ВІРУС СКАЗУ.

 

Сказ (гідрофобія, лісса) — хвороба, яка відома з античних часів. Лікарі Старо-давнього Сходу описали його ще за 3 тис. років до н.е. Питання з епідеміології сказу відображені в працях Арістотеля і Демокріта, а Цельс пропонував припалювати рани від укусів собак. Але більш серйозне вивчення сказу почалося в XIX ст., що і привело до розроблення ефективних вакцин. Під керівництвом Л. Пастера була отримана вакцина і вперше введена 6 липня 1885 року хлопчику, який був покуса-ний скаженою собакою. З тих пір вакцина широко використовується для активної профілактики сказу.

Незважаючи на те що захворювання відоме з давніх давен, воно і зараз залиша-ється мало вивченим і дуже небезпечним. Щорічно від сказу помирають десятки тисяч людей. Сказ реєструється повсюдно, за винятком деяких острівних країн, які ізольовані від великих континентів (Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо).

До сказу сприйнятливі всі теплокровні тварини. Послаблення боротьби з бездомними тваринами призвело до зростання випадків захворюваності як серед тварин, так і серед людей. За офіційними даними, щорічно від сказу гине більше ніж 1 млн сільськогосподарських і домашніх тварин.

Морфологія.Вірус сказу належить до складних вірусів. Його геном містить однониткову РНК, нуклеопротеїд має спіральний тип симетрії. Суперкапсид складається з подвійного ліпідного шару. Віріон має вигляд кулі, один кінець його плоский, інший — заокруглений. Поверхня віріону випукла, на ній розміщені шипи (спікули).

Культивування. Вірус добре репродукується в курячому емб­ріоні, у клітинах нейробластом мишей, нирок новонароджених хом'ячків, у культурі диплоїдних клітин людини. Дозрілі віріони виходять з клітини за допомогою брунькування. Імунітет. При сказі в крові і спинномозковій рідині накопичуються віруснейтра-лізуючі антитіла, синтезується інтерферон. Але захворювання має настільки швид-кий перебіг, що ні антитіла, ні інтерферон не встигають виконати свої функції. Після вакцинації імунітет зберігається протягом 1 року.

Мікробіологічну діагностику проводять мікроскопічним, вірусологічним, біологічним і серологічним методами. Матеріалом для дослідження є слина, спинномозкова рідина, біоптати шкіри (потилиці і шиї), секційний матеріал.

Мікроскопічним методом виявляють тільця Бабеша—Негрі у зрізах мозкової тканини.

Вірусологічним методом виявляють вірус із слини, спинномозкової рідини, мозкової тканини шляхом зараження матеріалом культури клітин (найчастіше використовують клітини нейробластоми мишей).

Біологічним методом виявляють вірус унаслідок зараження мишенят-сисунців у головний мозок, які гинуть через 8—12 діб від сказу. Наявність вірусу визначають шляхом виявлення тілець Бабеша—Негрі під час дослідження мозку або виявленням антигенів у РІФ.

Серологічний метод (РІФ) використовують для виявлення антитіл у біоптатах шкіри і мазках-відбитках із центральної частини рогівки. Це експрес-метод, відпо-відь можна отримати через 6—8 год.

Оскільки мікробіологічне обстеження хворого пов'язане з технічними трудноща-ми, за можливості обстежують тварину, яка нанесла травму.

Профілактика. Неспецифічна профілактика спрямована на ізоляцію бездомних собак і котів. Профілактику сказу серед диких тварин проводять шляхом додавання вакцини до харчових приманок. У разі укусу необхідно промити рану мильною водою і обробити спиртовим розчином йоду. Необхідність проведення специфічної профілактики залежить від обставин.

Якщо рана нанесена дикою чи бездомною хворою твариною, специфічну профілактику проводять зразу після оброблення рани. Спочатку вводять антирабіч-ний імуноглобулін, а потім вакцину, введення якої починають не пізніше ніж через 2 тиж після укусу. Використовують два види вакцин: інактивовану вакцину Фермі (виготовлена з мозку овець, заражених атенуйованим фіксованим вірусом) і анти-рабічну інактивовану культуральну вакцину (виготовлена на культурі клітин нирок сірійського хом'ячка, зараженій атенуйованим вірусом сказу). Культуральна вакцина більш ефективна і менш реактогенна, тому використовується також для специфічної профілактики сказу особам, що належать до груп високого ризику зараження (медичні працівники відділень, де лікують хворих на сказ, працівники спеціальних лабораторій, професійні мисливці, ветеринари, спелеологи).

Лікування симптоматичне.

 

ПІКОРНАВІРУСИ.

 

До родини Рісогпауігісіае (від лат. рісо — маленький і гпа — РНК-віруси) відносять віруси поліомієліту, Коксакі, ЕСНО, гепатиту А та ін.

Вірус поліомієліту

Вірус поліомієліту був відкритий у 1909 році. Хвороба поліомієліт відома багато тисячоліть. За даними ВООЗ, у 1995 році в світі зареєстровано понад 20 млн людей із залишковими ознаками поліомієліту. В Європі поліомієліт був зареєстро-ваний у 9 країнах, 85 % яких припадало на країни СНД.

Захворювання реєструється в усіх країнах світу. Всередині XX ст. поліомієліт перетворився на загрозливу епідемічну хворобу, яка уражала десятки тисяч людей, 10 % з який вмирали, а 40 % за­лишилися каліками.

У 1996 році було проведено масову імунізацію дітей, що привело до різкого зниження захворюваності на поліомієліт.

ВООЗ проводить роботу щодо реалізації програми ліквідації поліомієліту в усьому світі. У 2002 році Україну приєднано до країн, сертифікованих ВООЗ як території, вільні від поліомієліту. На даному етапі головною метою українських медиків є недопущення виникнення та поширення на території країни захворювань на по­ліомієліт, спричинених "дикими" штамами поліовірусів. Для цього проводиться виявлення хворих з підозрою на поліомієліт, ретельне епідеміологічне розсліду-вання та їх лабораторне обстеження. Метою лабораторного дослідження матеріалу від зазначених хворих є виділення поліовірусів та їх внутрішньотипова диферен-ціація (вакцинні штами чи "дикі").

За антигенними властивостями виділяють три типи вірусу: І, II і III. Найбільш патогенним для людей є І тип, який спричинює 65— 95 % епідемій. III тип спричи-нює епідемії дуже рідко, II тип переважно зумовлює латентну форму інфекції. До І і III типу поліовірусу чутливі мавпи (шимпанзе, макаки), до II типу — гризуни (щури,

миші, хом'яки).

Джерелом інфекції є тільки люди. Основний механізм зараження — фекально-оральний. Потрапляючи в організм людини, вірус розмножується в епітеліальних і лімфоїдних тканинах верхніх дихальних шляхів, але катаральних явищ не спричи-нює, тому повітряно-краплинний механізм не має суттєвого значення при передачі інфекції, хоч і можливий у перші дні захворювання.

Виділяється вірус з випорожненнями у великій кількості з кінця інкубаційного періоду і до 40-ї доби хвороби, а іноді — декілька місяців.

 

Вірус гепатиту А.

Вірус гепатиту А належить до родини Рісогпауігісіае, роду Епіегоуігиз, типу 72. В антигенному відношенні однорідний.

Вірус стійкий у навколишньому середовищі. Він найбільш стійкий серед ентеровірусів: до дії низької та високої температури (за 60 °С частково втрачає інфекційність через 4—12 год), кислот, дезінфекційних засобів, у тому числі до хлору; через відсутність суперкапсиду стійкий до ефіру. Все це сприяє тривалому збереженню вірусу в навколишньому середовищі. За кімнатної температури зберіга-ється декілька тижнів.

Джерелом інфекції є тільки люди (хворі та носії). Механізм передачі — фекально-оральний. Шляхи передачі — водний (головний шлях), а також алімен-тарний і контактно-побутовий, можливий повітряно-краплинний. НАУ є високо-патогенним. За даними ВООЗ (1987), для зараження людини досить одного віріону. Сприйнятливість населення становить 100 %. Хвороба має виражену осінньо-зимову сезонність. Хворіють переважно діти у віці до 14 років.

Інкубаційний період триває від 15 до 50 діб, в середньому становить 28—30 діб. Після потрапляння в організм НАУ репродукується в регіонарних лімфатичних вузлах, в епітеліальних клітинах тонкої кишки, потім проникає у кров — розвива-ється короткочасна вірусемія. Вірус проникає у лімфоїдні клітини, а внаслідок гепатотропності — в клітини печінки (гепатоцити), де знову розмножується. Це призводить до порушення внутрішньоклітинного метаболізму і до руйнування клітин. Цитопатичну дію вірусу посилюють автоімунні механізми. Розвивається гострий дифузний гепатит, знижується дезінтоксикаційна і бар'єрна функції печінки, порушується білковий, вуглеводний і пігментний обмін. У сироватці крові накопи-чуються деякі ферменти (альдолази, амінотрансферази тощо).

Клінічно хвороба може мати стертий перебіг, він більше характерний для дітей; часто має субклінічний перебіг (без жовтяниці) і залишається нерозпізнаним.

Типова гостра жовтянична форма має циклічний перебіг: інкубаційний період, продромальний (безжовтяничний), жовтяничний період і реконвалесценція.

Але в осередках інфекції переважають безсимптомні і безжов-тяничні форми — "феномен айсберга".

Постінфекційний імунітет стійкий і тривалий, зумовлений віруснейтралізуючими антитілами і клітинами імунної пам'яті.

Для дослідження відбирають кров, фекалії, сечу. Використовують серологічний метод дослідження. Найбільш доступним та інформативним методом є виявлення анти-НАУ І£М у реакції ІФА. Тим самим методом виявляють антиген вірусу в фекаліях інфікованих. Але здебільшого діагноз ставиться шляхом проведення біохімічних і клінічних аналізів сечі, калу, крові.

З 1992 року для специфічної профілактики використовується вакцина. В Україні зареєстрована вакцина "Хаврикс" (Бельгія) — містить інактивований формальде-гідом вірус гепатиту А і "Твін-рикс" (Бельгія) — для профілактики гепатиту А і В. Поствакцинальний імунітет триває 20 років. Вакцинацію проводять дворазово (другу — через 6—12 міс після першої). Контактним рекомендують вживання аміксину для стимуляції вироблення ендогенного інтерферону та пригнічення реплікації вірусів.

Головним у терапії гепатиту різної етіології є застосування імуномодуляторів і гепатопротекторів. Такі властивості мають препарати ербісол, урсосан, ротефлазид.

 

ПОКСВІРУСИ. ВІРУС НАТУРАЛЬНОЇ ВІСПИ.

 

Натуральна віспа відома з давніх давен. Перші згадки про неї належать до 3730—3710 років до н.е. В Європу збудник проник у VI ст. і спричинив епідемії в часи Великого переселення народів і хрестових походів. На територію Росії хвороба була занесена в XV—XVI ст. Європейські лікарі були безсилі перед віспою. В окремі роки під час епідемій смертність від віспи досягала 1,5 млн людей. Різні методи боротьби з натуральною віспою застосовували ще до нашої ери. Так, в Індії та Ірані втирали у шкіру здорових людей розтерті кірочки із пустул пацієнтів, які перенесли хворобу у легкій формі; в Китаї їх наносили на слизову оболонку носа. Але найбільш ефективною виявилася вакцина, виготовлена англійським лікарем Е. Дженнером у 1796 році. З цієї пори розпочалася активна робота з профілактики натуральної віспи. У Радянському Союзі натуральна віспа реєструвалася до 1960 року. В 1967 році ВООЗ прийняла "інтенсифіковану програму" ліквідації віспи.

У 1981 році ВООЗ оголосила про ліквідацію натуральної віспи на Землі і рекомендувала відмінити обов'язкові щеплення.

Морфологія.Вірус натуральної віспи найбільший серед усіх вірусів. Він належить до складних вірусів. Має форму цеглини із заокругленими кутами, розмі-ром 230—450 нм. Віріон складається із центральної серцевини (нуклеокапсиду), поряд з ним із боків розміщені овальні структури (білкові тіла). Серцевина і білкові тіла покриті суперкапсидом. Геном вірусу — двониткова ДНК

Культивування. Вірус культивується в курячому ембріоні, в перещеплюваних культурах клітин людини, мавпи й інших тварин. У клітинах нирок ембріона свині вірус спричинює цитопатичну дію.

Імунітет. Після перенесеної інфекції і після вакцинації виробляється стійкий імунітет на все життя.

Мікробіологічна діагностика.На аналіз відбирають гній із пустул, кров, виді-лення з носоглотки, кірочки, секційний матеріал. Використовують мікроскопічний, вірусологічний і серологічний методи діагностики.

Мікроскопічний метод (електронна мікроскопія) — найбільш ефективний і швидкий метод. Світлова мікроскопія дає змогу виявити у препаратах, виготовлених із вмісту пустул, тільця Гварнієрі і тільця Морозова—Пашена. Тільця Гварнієрі є скупченням віріонів, їх виявляють у великих клітинах, де вони розміщуються поруч

з ядром.

Тільця Морозова—Пашена — це поодинокі віріони вірусу натуральної віспи. Завдяки великим розмірам їх можна побачити під світловим мікроскопом у вигляді чорних цяточок після фарбування мазка за Морозовим (мазок обробляють розчином срібла нітрату). Сіль срібла відновлюється до металевого срібла, яке поглинається віріонами, внаслідок чого вони набувають чорного кольору.

' Вірусологічний метод полягає у тому, що досліджуваним матеріалом заражають курячі ембріони (виявляють дрібні білі бляшки), культуру клітин (виявляють цитопатичну дію). Ідентифікацію проводять у РН, РІТА, РЗК.

Специфічний антиген виявляють у мазках-відбитках із елементів висипання і виділень з носоглотки за допомогою реакції непря­мої імунофлуоресценції (експрес-метод). У матеріалі з елементів висипання виявляють антиген за допомогою реакції ІФА. Для виявлення антитіл використовують РЗК, РН і РПГА.

Профілактика. Для специфічної профілактики використовують живу атенуйовану вакцину. Для специфічного лікування — препарат марборан, який пригнічує внутрішньоклітинну репродукцію вірусу.

 

РЕТРОВІРУСИ.

 

Віруси цієї родини мають деякі особливості: 1) це єдина родина вірусів, які мають диплоїдний геном, тобто містять 2 ідентичні молекули РНК; 2) у складі віріону є фермент зворотна транскриптаза (ревертаза), завдяки якому РНК-геном перетворюється на ДНК-геном (звідси назва родини); ДНК-вірусу інтегрує в хромо­сому клітини-хазяїна, внаслідок чого вона або гине (ВІЛ), або перетворюється на пухлинну (онковіруси); 3) функція ревертази не контролюється геномом, тому фермент "допускає багато помилок". З цим пов'язана постійна мінливість вірусу (у 1000 разів вища, ніж У вірусів грипу й аденовірусів). Це створює великі труднощі в отриманні ефективної вакцини.

Із родини ретровірусів найбільше значення в патології людини мають 2 підро-дини: Ьепіїуігіпае — збудники повільних інфекцій, у тому числі ВІЛ, і Опсоуігіпае — спричинюють перетворення нормальної клітини на пухлинну.

 

Вірус імунодефіциту людини.

ВІЛ був відкритий у 1983 році французьким вченим Люком Монтаньє і американським вченим Робертом Галло. У 1986 році вірус отримав індивідуальну назву НІУ (від англ. Ншпап Іпшпосіеіісіепсу Уігиз — вірус імунодефіциту людини, або скорочено ВІЛ).

В Україні ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД реєструються з 1987 року. За період епідеміологічного нагляду за ВІЛ-інфекцією з 1987 до 2003 року зареєстровано 62 672 випадки ВІЛ-інфекції, захворіло на СНІД 6194 осіб, померло 3607.

Протягом 5 років (1999—2003) спостерігалася тенденція щодо збільшення статевого (гетеросексуального) шляху передачі інфекції, а також від інфікованих матерів дітям. Особливо небезпечним є інфікування вагітних жінок, дітей.

Реальною залишається загроза інфікування ВІЛ через донорську кров. У 2003 році виявлено 1182 серопозитивних донори. Викликають тривогу випадки інфікування ВІЛ реципієнтів компонентами донорської крові. За 3 роки (2001—2003) зареєстро-вано 8 таких випадків.

Складність боротьби зі СНІДом пояснюється багатьма факторами: немає ефективних вакцин для профілактики і ефективних препаратів для лікування; інкубаційний період може тривати до 10— 15 років; неостаточно з'ясоване питання взаємодії вірусу й організму людини.

Чинне законодавство України визначає заходи щодо профілактики та контролю за ВІЛ-інфекцією відповідно до вимог норм міжнародних актів з прав людини та рекомендацій ВООЗ. Державна політика України спрямовує зусилля всього суспільства на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції та захворюваності на СНІД.Морфологія. ВІЛналежить до складних вірусів. Він має сферичну форму, діаметр віріону — 100—120нм. У серцевині вірусу розміщений капсид. Він має форму зрізаного конуса. В ньому розміщені 2 ідентичні молекули РНК, внутрішні білки і фермент ревертаза. Під суперкапсидом розміщений шар матриксного білка .

Суперкапсид представлений подвійним ліпідним шаром з глікопротеїдними шипами. Кожний шип складається з двох субодиниць: глікопротеїд 41 (£р 41) і глікопротеїд 120 (§р 120). Ор 120 містить білки, що розпізнають рецептори СВ4 на клітинах макроорганізму (Т-хелпери, макрофаги, моноцити, деякі клони В-лімфоцитів та ін.), а §р 41 може розпізнавати клітини, що мають рецептори, подібні до СБ4 (моноцити, макрофаги, епітеліальні клітини тощо), а також забезпечує проникнення вірусу в клітини хазяїна. За допомогою цього механізму відбувається злиття мембрани інфікованих клітин з мембранами неінфікованих (Т-хелпєрів) з подальпіим формуванням гігантських багатоядерних клітин-синцитіїв. Завдяки наявності білка злиття вірус по міжклітинних каналах може проникати від клітини до клітини і залишається недоступним для антитіл. Певна частина глікопротеїдів £р 120через слабкий зв'язок з £р 41 "відламується" від них і вільно циркулює в крові. Приєднуючись до рецепторів СБ4 неінфікованих Т-хелперів, вони перетворюють Т-хелпери на клітини-мішені для цитотоксичних Т-лімфоцитів. Крім того, під впливом вірусу в організмі накопичуються антитіла, у тому числі й анти-£р 120,унаслідок чого утворюється комплекс антитіло—£р 120,який пригнічує функцію Т-хелперів. Ці механізми відіграють велику роль у розвитку імунодефіцитного стану і патоге-незі ВІЛ-інфекції.

Антигени.Вірус імунодефіциту має високу антигенну мінливість. Навіть із організму одного хворого можуть бути виділені штами вірусу, які суттєво відрізня-ються один від одного за антигенною структурою. Серологічної класифікації ВІЛ немає.

Імунітет.Через 3—6 міс після інфікування в сироватці крові з'являються специфічні антитіла до зовнішніх і внутрішніх білків вірусу, але вони не виконують віруснейтралізуючу функцію, а лише виступають як маркер інфекції.

Мікробіологічна діагностика.На аналіз відбирають кров. Основним методом діагностики є серологічний. Використовують реакцію ІФА, за допомогою якої виявляють антитіла до ВІЛ. Але в зв'язку з тим, що §р 120структурно і антигенно подібний до рецепторів деяких клітин людини, в організмі можуть з'являтися антитіла, схожі з антитілами проти £р 120. Це призводить до хибнопозитивного результату реакції ІФА. Тому дослідження на СНІД проводять у 2 етапи. На першому етапі досліджують сироватку крові на вміст антитіл до ВІЛ за допомогою різних тест-систем ІФА. На другому етапі сироватки крові, позитивні в ІФА (два позитивних результати з 2 або 3 досліджень), направляють до лабораторії спеціалі-зованих науково-дослідних інститутів, діагностичних центрів для дослідження за допомогою підтверджуючих тестів: імуно-блоту (вестерн-блоту), тесту радіоімунної преципітації і реакції непрямої імунофлуоресценції.

Крім двохетапної схеми лабораторної діагностики використовують й інші методи: виявлення антигену ВІЛ у сироватці крові за допомогою ІФА, виділення ВІЛ у культурах клітин із подальшою індикацією вірусу за цитопатичною дією та ін., визначення провірусу в лімфоцитах периферичної крові за допомогою ЛПР. Всі ці дослідження проводять також у спеціалізованих науково-дослідних інститутах.

Профілактика. Робочі місця лікувально-профілактичних медичних закладів забезпечують інструктивно-методичними документами, аптечками для проведення термінової профілактики в аварійних ситуаціях, необхідним набором медичного інструментарію для одноразового використання, дезінфекційними засобами для проведення знезараження.

Транспортування проб крові та інших біоматеріалів з лікувальних закладів до лабораторій здійснюють тільки в контейнерах (біксах, пеналах), що унеможливлює випадкове або навмисне відкриття кришок під час їх перевезення (замок, пломбу-вання, заклеювання місць з'єднання лейкопластиром).

Якщо контакт із кров'ю, біологічними рідинами чи біоматеріалом супровод-жувався порушенням цілості шкіри (укол, поріз), то потерпілий повинен зняти рукавички робочою поверхнею всередину, видавити кров із рани, ушкоджене місце обробити одним із дезінфектантів (70 % розчином етилового спирту, 5 % розчином йоду, при порізах — 3 % водню пероксиду), потім ретельно вимити руки з милом під проточною водою і протерти 70 % розчином етилового спирту; на рану накласти пластир, надягти напальник. У разі потреби продовжувати роботу слід одягти нові гумові рукавички. Крім того, терміново повідомити керівництво лікувально-профі-лактичного закладу про аварію для її реєстрації та проведення екстреної профілак-тики ВІЛ-інфекції.

Відповідно до Закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" (від 3.03.1998 р.) держава гарантує соціальний захист медичним працівникам, зайнятим у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також ВІЛ-інфікованим, хворим на СНІД і членам їх сімей. Працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'яз-ковому страхуванню за рахунок власника закладу охорони здоров'я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними службових обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції. Крім того, їм встановлюється доплата до заробітної плати, надаються право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічна додаткова відпустка.

Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД унаслідок виконання професійних обов'язків, мають право на безоплатне лікування, щорічне безоплатне отримання путівки для санаторно-курортного лікування та щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів.

Медичні працівники несуть відповідальність за навмисне розповсюдження хвороби, розголошення особистих даних щодо обстеження ВІЛ-інфікованих, недотримання санітарно-гігієнічного режиму під час догляду за хворими (вико-ристання одноразових шприців, систем для внутрішньовенного введення тощо), а також за відмову у наданні медичної допомоги хворим на СНІД або ВІЛ-інфікова-ним відповідно до державного законодавства.

ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити факт отримання інфор-мації про її інфікованість та попередження про кримінальну відповідальність за свідоме створення небезпеки зараження або зараження іншої особи вірусом імуно-дефіциту людини.

Протягом тривалого часу були зроблені наміри створити ефективну вакцину проти ВІЛ. Отримано декілька видів вакцин (з убитих вірусів, рекомбінантна, ком-понентна), які нині випробовують. Вирішення питання про їх ефективність потребує багато часу через високу мінливість збудника і тривалий інкубаційний період.

Лікування.Для лікування намагаються отримати препарати, які б пригнічували активність ревертази та водночас синтез вірусної ДНК і перетворення вірусу на провірус. Таким препаратом виявився азидотимідин (ретровір). Лікування цим препаратом подовжує життя хворим на 1,5—2 роки, але у ВІЛ виробляється до нього резистентність. Використовують також інші інгібітори ревертази (залцитабін, диданозин, ставудин, невірашн) і інгібітори протеаз (саквиновір, ритонавір, індина-вір). Всі препарати дають змогу подовжити життя хворого, але не виліковують його.

 

Онковіруси.

Про роль вірусів у переродженні нормальної клітини у пухлинну висловлю-вались багато вчених ще на початку XX ст. Перші успішні дослідження були зроблені в 30-х роках, коли були виявлені віруси, що спричинювали фіброму, папі-лому, рак молочної залози у тварин. Наукову вірусно-генетичну теорію про роль вірусів у розвитку пухлин обґрунтував радянський вчений Л.О. Зільбер у 1945—1961 роках.

Суть його теорії полягає в тому, що генетична інформація (нуклеїнова кислота вірусу) проникає в клітину людини чи тварини й інтегрує в її геном. Інтегрована вірусна нуклеїнова кислота називається провірусом. Наявність провірусу призво-дить до мутації клітини, розмноження якої вже не контролюється організмом. Вва­жають, що нуклеїнова кислота деяких вірусів проявляє властивості онкогену.

На сьогодні існують 2 основні теорії походження пухлин: теорія онкогену і теорія провірусу.

Вважають, що онкогенні властивості характерні для ДНК-вірусів, а також для тих РНК-вірусів, у геномі яких є фермент зворотна транскриптаза, під дією якого на РНК за законом комплементарності синтезується ДНК. У геном людської або тваринної клітини може інтегрувати тільки ДНК.

Теорія онкогену стверджує, що в геномі клітин деяких осіб є інтегрована ДНК вірусу, яка несе інформацію про злоякісне переродження і утворення пухлини. Ця ДНК (або її частина) передається від батьків нащадкам і міститься в клітинах ембріона. Гени, що несуть цю інформацію, можуть не проявитися, оскільки чужорідні гени в організмі перебувають у рецесивному стані і їх прояв (експресія) контролює ген людини.

Фактори ендогенного або екзогенного походження, що пригнічують захисні механізми макроорганізму, можуть спровокувати експресію цих генів. До таких факторів відносять радіаційне й ультрафіолетове опромінення, хімічне забруднення довкілля, деякі лікарські та дезінфекційні засоби, а також фактори, що пригнічують нервову систему (стреси, перевтома) тощо.

Теорія провірусу стверджує, що нуклеїнова кислота вірусу після інтеграції в геном клітини порушує її регуляторну функцію. Вірусна інформація в цьому разі може передаватися як вертикально (від батьків до нащадків), так і горизонтально — від однієї особи до іншої. Під впливом різних факторів інтегрований провірус може спричинити пухлинну трансформацію клітини.

Ці теорії враховують роль вірусів, а також вплив зовнішніх факторів як додаткову причину розвитку пухлинних процесів.

До онкогенних ДНК-вірусів належать 13 сероваріантів аденовірусів, які в експерименті на хом'ячках 100 % призводять до утворення саркоми. Паповавіруси (папіломавіруси і поліомавіруси) спричинюють доброякісні пухлини (бородавки) у людей і тварин. Серед герпесвірусів такі властивості мають вірус саркоми приматів, вірус Епстейна—Барр, що спричинює назофарингеальну карциному у людей.

РНК-онкогенні віруси належать до родини ретровірусів. Вони здатні спричинювати карциному молочних залоз мишей, щурів, лейкоз і саркому у щурів, котів, мавп і, можливо, у людей.

 

ГЕРПЕСВІРУСИ.

 

Віруси герпесу об'єднані в родину Негрезуігійае . За даними ВООЗ (1994), захворюваність і смертність від хвороб, спричинених герпесвірусами, посідає III—IV місце в структурі загальної захворюваності і смертності населення.

У країнах Європи захворювання, зумовлені вірусом простого герпесу, посідають II місце (16 %) після грипу, а серед захворювань, що передаються статевим шляхом, — II місце, поступаючись лише трихомоніазу. На генітальний герпес хворіють від 6 до 10 % населення високорозвинених країн, в Україні цей показник становить 0,5—2 % дорослого населення. В онкологічних хворих герпетична інфекція проявляється у 45—50 % випадків, а при ВІЛ-інфекції — в 49—90 % . Це пов'язано з тим, що імунодефіцитний стан спричинює реактивацію герпесвірусів, які в організмі перебувають в латентному стані.

Всі герпесвіруси морфологічно дуже схожі між собою, вони належать до складних вірусів . Геном їх представлений двонитковою молекулою ДНК, нуклеокапсид має кубічний тип симетрії. Між капсидом і суперкапсидом розміщена волокниста оболонка. ДНК різних герпесвірусів також має високу гомологію, що утруднює їх диференціацію методом ДНК-зондів.

 

Цитомегаловірус.

За морфологічними і біологічними властивостями цитомегаловірус (ЦМВ) схожий на вірус простого герпесу і вірус-2, але відрізняється тривалістю репродукції (1—3 тиж), тому у нього менше виражена цитопатична дія.

Джерелом інфекції є тільки інфікована людина. Шляхи передачі не зовсім з'ясовані. Інфекція передається через плаценту, під час пологів, вигодовування грудним молоком, статевих контактів, поцілунків, гемотрансфузій, повітряно-краплинним шляхом, через воду.

Хворіють переважно діти віком до 2 років і люди похилого віку, що зумовлено порушенням імунної відповіді.

Після проникнення в організм ЦМВ розмножується в епітеліальних клітинах внутрішніх органів і тривалий час у них персистує. ЦМВ уражає практично всі органи і тканини, спричинюючи безсимптомне носійство або захворювання з різноманітними клінічними проявами. Особливою небезпекою є те, що ЦМВ уражає імуно-компетентні клітини і латентно в них персистує. Це призводить до імунопа-тологічних реакцій, внаслідок чого розвиваються гепатит, пневмонія, гемолітична анемія. Накопичення імунних комплексів (антиген—антитіло) у крові і тканинах призводить до появи ділянок запалення і некрозів. Різке збільшення кількості Т-супресорів зумовлює імуноагресивну дію вірусу, а це спричинює розвиток пухлин.

ЦМВ-інфекція належить до ТОКСН-інфекцій, вона здатна уражати плід, тобто проявляє тератогенну дію. Природжена форма захворювання характеризується ознаками незрілості плода, жовтяницею, збільшенням печінки і селезінки, пневмонією, різними ураженнями ЦНС (мікроцефалією, атрофією зорового нерва, олігофренією). Інфекція проявляється в 1 % новонароджених. Частіше має субклінічний перебіг, у тяжких випадках уражає мозок, печін ку, нирки, легені, органи кровотворення, що призводить до летального наслідку.

Основним матеріалом для дослідження є сеча, але можна відбирати слину, спинномозкову рідину, біоптати нирок, секційний матеріал. Використовують мікроскопічний, вірусологічний і серологічний методи.

Для специфічної профілактики розроблені живі вакцини, отримані з атенуйованих штамів вірусів. Є моновакцина і дивакцина (проти цитомегаловірусної інфекції та краснухи).

Для лікування використовують ганцикловір і фоскарнет, які пригнічують синтез вірусної ДНК. Як імуномодулятор використовують левамізол.

 

Література

                Основна

                Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія: підручник. – К.: Медицина, 2008. – 359-408 с.

                Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. – К.: Медицина, 2008.

                Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С. Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1998.

                Додаткова

                Воробьев А.А. и др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. – М.: Медицинское информационное агенство, 2008.

                Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. – М.: Медицинское информационное агенство, 2003.

                Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. – К.: Вища школа, 1992.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 1. – Л.: Євро світ, 1998.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 2. – Л.: Ахілл, 2001

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія, ч. 3. – Л.: Сплайн, 2008.