Викладач	Стоянова Л.П.
Предмет	Хірургія
Група	3 – А л/с
Дата	Згідно розкладу  04.11.2020
Тема Лекція	Тема:ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ПЕРШОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ. АМБУЛАТОРНА ХІРУРГІЯ

СХЕМА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ПЕРШОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ. АМБУЛАТОРНА ХІРУРГІЯ

Мета:

• вивчити рівні допомоги, завдання і принципи першої медичної допомоги;

• оволодіти технікою заповнення медичної карти амбулаторного і стаціонарного хворого.

Перша медична допомога (ПМД) — це комплекс заходів, що проводять на місці події та під час доставки постраждалого до лікувальної установи.

 

Її можуть надавати постраждалі самі собі (самодопомога); один одному (взаємодопомога) — спеціально підготовлені люди та особи, що не мають медичної освіти; медичні пра­цівники (середній медичний персонал і лікарі).

До комплексу заходів входять:

негайне припинення дії зовнішніх чинників, які спричиняють ушкодження (електричний струм, вантаж) і витягання постраждалого з несприятливих умов (палаючий будинок, водойма);

надання допомоги постраждалому залежно від характеру ушкоджень: спи­нення кровотечі, уведення знеболювального засобу, накладення пов’язки на рану, штучне дихання, масаж серця тощо;

правильне і швидке транспортування постраждалого до найближчої лікуваль­ної установи.

Розрізняють такі етапи швидкої допомоги.

I етап (догоспітальний):

- ПМД надається на місці події;

- допомога під час транспортування постраждалого в стаціонар.

II етап (госпітальний):

- лікарська кваліфікована і спеціалізована допомога, що надається компетент­ним лікарем (або лікарями); у разі необхідності можна викликати лікаря-фахівця і супроводити постраждалого у відділення, оснащене всім необхідним для надання повноцінної допомоги.

 

 

 

 

Завдання бригади швидкої допомоги

1. Швидке і кваліфіковане надання допомоги постраждалому.

2. Швидка підготовка постраждалого до дбайливого транспортування.

3. Вибір найбільш раціонального напряму транспортування.

4. Надання життєво необхідної допомоги в процесі транспортування.

Принципи надання ПМД:

правильність і доцільність; швидкість;

обдуманість, рішучість, зберігання спокою.

Надаючи ПМД, необхідно встановити:

- обставини, за яких сталася травма;

- час травмування;

- місце виникнення травми;

- вид і тяжкість травми;

- спосіб обробки;

- необхідні заходи ПМД залежно від можливостей і обставин.

Медичне обслуговування сільського населення здійснюється за дільничним принципом. Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП) є першим ступенем медич­ної служби. Тут надається долікарська допомога. Хірургічну службу району очо­лює районний хірург — завідувач хірургічного відділення центральної районної лікарні (ЦРЛ). Робота ФАПу регламентується «Положенням про фельдшерсько-акушерський пункт». ФАП може обслуговувати декілька населених пунктів у радіусі не більше ніж 3—4 км, з чисельністю населення, що не перевищує 3000 чо­ловік.

Основні напрями роботи фельдшера:

- профілактика захворювань, які вимагають хірургічного лікування, і поперед­ження травматизму;

- діагностика цих захворювань і своєчасна госпіталізація хворих;

- амбулаторне лікування хворих, у тому числі виписаних зі стаціонару;

- диспансеризація хворих, які перенесли хірургічні втручання.

Фельдшер має право виконувати:

— внутрішньом’язові і внутрішньовенні ін’єкції;

— малі хірургічні операції (розтин поверхневих абсцесів, видалення розташова­них на поверхні сторонніх тіл, ПХО тощо);

— тампонаду при носових кровотечах;

— катетеризацію сечового міхура м’яким катетером;

— промивання шлунка;

— вправляння неускладнених вивихів.

Поліклініка — спеціалізована лікувально-профілактична установа, де на­дається допомога хворим і здійснюються заходи, спрямовані на попередження, ви­явлення і лікування захворювань і їх ускладнень.

Хірургічний кабінет має бути добре освітленим і з’єднуватися з перев’язуваль­ною, де щодня вранці медсестра готує набір стерильних інструментів і перев’я­зувального матеріалу.

Хірург поліклініки спрямовує хворих, які цього потребують, на стаціонарне лікування.

Показання до екстреної госпіталізації:

— гостра хірургічна інфекція, яка потребує оперативного втручання і постійного спостереження за хворим;

— гострі захворювання органів грудної клітки і черевної порожнини, які потребу­ють оперативного втручання і постійного спостереження за хворим;

— ушкодження і гострі захворювання судин (гострий тромбоз);

— неможливість амбулаторної діагностики хірургічних захворювань.

Показання до планової госпіталізації:

— захворювання, що потребують складного оперативного втручання, які не мо­жуть бути виконані в поліклініці;

— хронічні захворювання, лікування яких у поліклініці виявилось неефектив­ним;

— патологія, яка потребує надання спеціалізованої хірургічної допомоги.

Обстеження проводиться на догоспітальному етапі і включає:

- загальний аналіз крові (ЗАК);

- загальний аналіз сечі (ЗАС);

- реакцію Вассерманна (RW);

- реакцію на ВІЛ-інфекцію;

- визначення групи крові і резус-належності;

- коагулограму;

- флюорографію (ФГ);

- електрокардіографію (ЕКГ).

Профілактика хірургічних захворювань— друга найважливіша складова діяльності хірургічних кабінетів і відділень поліклініки. В основі її лежить дис­пансеризація населення. Головними заходами з диспансеризації є:

- узяття на диспансерний облік і систематичне спостереження;

- лікування і реабілітація хворих;

- рекомендації щодо працевлаштування;

- виявлення шкідливих чинників, які спричинюють захворювання;

- санітарна освіта.

Основним медичним документом у поліклініці є медична карта амбулаторно­го хворого. У цю карту медична сестра записує паспортні дані, а дані медичного огляду — лікар. У карту записують також результати обстеження хворого.

Окрім медичної карти ведеться декілька журналів: журнал реєстрації опера­цій; журнали використання перев’язувального матеріалу, етилового спирту, лі­карських засобів тощо. Медична сестра хірургічного кабінету повинна вміти роби­ти перев’язки, ін’єкції і венепункції, знати обов’язки операційної сестри і методи профілактики хірургічної інфекції.

Свою щоденну роботу медична сестра має почати з підготовки робочого міс­ця. Слід перевірити наявність необхідних медикаментів і виставити їх на столик, накрити стерильний стіл для стерильних інструментів і перев’язувального мате­ріалу.

Підготувавши робоче місце, медична сестра отримує з реєстратури медичні карти.

Медична сестра знімає пов’язки, подає хірургу стерильний інструментарій і необхідні лікарські засоби, накладає пов’язки, під час операції виконує роль опе­раційної сестри.

Після закінчення прийому хворих медична сестра прибирає операційну і перев’язувальну, миє і висушує хірургічний інструментарій, поповнює запаси ме­дикаментів, пише статистичний звіт про виконану роботу.

Література основна О. М. Кіт Хірургія “Укрмедкнига” 2014 c.191-199

О. Ю. Усенко Хірургія Київ “Медицина”2010.

Л.В.Цитовская Руководство к практичним заняттям по хірургії Київ “Медицина”

Додаткова література Муратов С. Н. Хирургические болезни с уходом за больным
Роздольский І.В. Посібник з хірургії – К.: Здоровья, 2003.

МОЗ України

КЗ ”Лисичанський медичний коледж”

Тема лекції:

Для студентів 3 курс “Лікувальна справа”

ЛІКУВАННЯ ХВОРОГО В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ. ДІАГНОСТИКА ХІРУРГІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Мета:

• вивчити загальноклінічні методи обстеження хворих і методику оформлення і ведення історій хвороби (мал. 23);

оволодіти методикою обстеження хворого і діагностикою хірургічних захворю­вань.

 

Успішне лікування хворих неможливе без встановлення правильного діагнозу. Фельдшер повинен вміти обстежувати хворих, які вперше звернулись за медичною допомогою, і поставити попередній діагноз. Тому обстеження хворого будь-якого профілю — складний процес, мета якого полягає у встановленні основного діагно­зу, а також у з’ясуванні стану всіх органів і систем пацієнта. При обстеженні хірур­гічних хворих потрібно визначати характер захворювання, його швидкоплинність і загрозу розвитку ускладнень, які потребують швидкого установлення діагнозу і проведення лікувальних заходів.

Усі обстеження хірургічного хворого можна поділити на декілька етапів.

І. Первинний огляд. З’ясовуються суб’єктивні (зі слів пацієнта) і об’єктивні (визначаються самим фельдшером або лікарем) особливості стану пацієнта.

Мал. 23. Структурна схема теми «Обстеження хворого у хірургічному відділенні»

На підставі цих даних встановлюється попередній діагноз. Результатом є на­писання «приймального статусу» — основи історії хвороби пацієнта.

 

 

II. Додаткове обстеження. План обстеження визначається на підставі поперед­нього діагнозу, з урахуванням особливостей, виявлених при первинному ог­ляді.

III. Динамічне спостереження за хворим. Дає змогу уточнити основний діагноз, підтвердити або відкинути попередні думки.

IV. Формулювання остаточного діагнозу. Здійснюється на підставі попереднього діагнозу з урахуванням додаткових даних, отриманих при обстеженні пацієн­та і при динамічному спостереженні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Написання історії хвороби

Написання історії хвороби — один з найважливіших етапів обстеження хворого.

Історія хвороби — це систематизовано викладені суб’єктивні та об’єктивні фак­ти, що мають відношення до стану здоров’я пацієнта як у минулому і сьогодні, так і майбутньому.

 

Системність забезпечують основні розділи:

1. Паспортні дані.

2. Скарги.

3. Історія розвитку захворювання (Anamnesis morbi).

4. Історія життя (Anamnesis vitae).

5. Об’єктивне обстеження хворого (Status praesens).

6. Місцеві зміни (Status lokalis).

7. Попередній діагноз.

8. План обстеження і лікування.

ПАСПОРТНІ ДАНІ

Заповнюються в приймальному відділенні лікувального закладу. У них мають бути такі пункти:

— ПІБ хворого;

— вік;

- місце роботи і посада;

- місце проживання;

- дата і час поступлення;

- ким скерований хворий;

- діагноз закладу, що направив хворого.

 

 

 

 

 

 

 

СКАРГИ

Є викладенням того, що турбує пацієнта на момент огляду. Необхідно спрямовува­ти бесіду в потрібне русло, не дозволяючи хворому відхилятися від теми розмови. Усі скарги умовно можна поділити на дві групи.

І. Основні — ті, що пов’язані з розвитком основного захворювання. У свою чергу, їх поділяють на:

1. Скарги на біль; дають змогу диференціювати больовий синдром при різних захворюваннях; при цьому необхідно уточнити:

• локалізацію;

• іррадіацію;

• час виникнення;

• тривалість (постійний, періодичний, переймистий);

• інтенсивність;

• характер (ниючий, колкий, ріжучий тощо);

• причина;

• супутні больові відчуття;

• зміни загального стану при болю;

2. Скарги загального характеру. Дають змогу уточнити діагноз і оцінити загаль­ний стан пацієнта:

• слабкість;

• нездужання;

• підвищена стомлюваність;

• поганий апетит;

• поганий сон;

• схуднення;

• головний біль;

• зниження працездатності;

3. Скарги, пов’язані з порушенням функції органів.

II. Опитування про системи органів; при цьому фіксують тільки патологічні від­хилення.

 

 

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАХВОРЮВАННЯ

У цьому розділі детально описують усі прояви основного захворювання, яке зумо­влює тяжкість стану пацієнта, й основні його скарги. Необхідно викласти:

- початок захворювання (поступове, раптове і передбачувана причина);

- перебіг захворювання (загострення, ремісія);

- результати проведених раніше досліджень;

- способи лікування, що застосовувалися раніше, оцінка їх ефективності;

- безпосередня причина госпіталізації.

ІСТОРІЯ життя

1. Загальна частина:

• зазначають стислі біографічні відомості;

• уточнюється професійний анамнез.

2. Побутовий анамнез.

3. Шкідливі звички.

4. Перенесені захворювання і травми.

5. Епідеміологічний анамнез:

• гепатит, туберкульоз, малярія, венеричні захворювання;

• гемотрансфузії.

6. Гінекологічний анамнез (для жінок).

7. Алергологічний анамнез.

8. Спадковість.

9. Страховий анамнез.

 

 

 

 

 

 

 

 

Об'єктивне обстеження хворого

Здійснюється чотирма способами.

1. Огляд. Є одним з найпростіших, не потребує спеціального обладнання і дає до­статню кількість інформації. Огляд хворого починається з моменту його появи в кабінеті хірурга.

 

Хода, вираз обличчя, положення тіла, характер мови, колір шкіри, наявність висипки і синців є важливими характеристиками стану хво­рого. Бажано проводити повний огляд хворого — це дає можливість порівняти симетричні здорову й уражену частини тіла, не пропустивши локальних змін.

2. Пальпація. Її необхідно проводити теплими руками, обережно, щоб не викли­кати у хворого неприємних відчуттів і сильного болю. Пальпація дає змогу виявити наявність болючості, ступінь напруження м’язів, місцеву зміну темпе­ратури, наявність патологічних змін.

3. Перкусія. Дає змогу визначити межі органів для виявлення пухлин, кіст, віль­ної рідини, запальних інфільтратів.

4. Аускультація. Полягає у вислуховуванні фізіологічних і патологічних шумів. Обстежуючи хворого, необхідно оцінити його загальний стан (задовільний, се­редньої тяжкості, вкрай тяжкий). Слід звернути увагу на психічну адекватність

хворого, його рухову активність, стан серцево-судинної і дихальної систем.

МІСЦЕВІ ЗМІНИ

Status lokalis — відмінна складова хірургічної історії хвороби. Для опису місцевих

змін використовують такі методи:

1. Огляд. При цьому оцінюють характер патологічного процесу (припухлість, рана, випинання, деформація, виразка), його локалізацію, розміри, колір шкі­ри. Дуже важливо проводити огляд симетричних ділянок тіла.

2. Пальпація. Визначають болючість (виникнення больових відчуттів у відповідь на дії лікаря), місцеву температуру, межі патологічного процесу; обстежують магістраль­ні судини і регіонарні лімфатичні вузли, консистенцію утворення і його рухомість.

3. Перкусія. Оцінюють характер перкуторного звуку (притуплений, тимпаніт), виявляють спеціальні симптоми.

4. Аускультація. Виявляють судинні шуми і деякі особливі симптоми.

 

 

 

 

Попередній діагноз

Формулюється на підставі скарг хворого, анамнезу захворювання, анамнезу жит­тя, об’єктивного обстеження хворого і місцевих змін, тобто логічно випливає з да­них, отриманих при суб’єктивному і об’єктивному обстеженнях.

 

У попередньому діагнозі визначаються основне захворювання і його усклад­нення, а також супутні захворювання. Встановлюваний безпосередньо при пер­винному огляді хворого, він визначає ефективність діагностики і лікування, а та­кож терміновість і обсяг діагностичних і лікувальних прийомів.

Окрім попереднього існує ще клінічний і диференціальний діагноз. Остаточний клінічний діагноз формулюється на підставі даних, отриманих при збиранні скарг і з’ясуванні анамнезу, даних об’єктивного обстеження хворого, а також результатів додаткового дослідження.

Диференціальний діагноз — це аналіз виявлених симптомів і синдромів, порівняння їх з подібними проявами при інших захворюваннях.

Клінічна історія хвороби максимально пристосована для лікування у відді­ленні; проглянувши її, можна швидко зорієнтуватись у ситуації і вжити відповід­них заходів.

Після встановлення попереднього діагнозу і його обґрунтування складають «План обстеження і лікування хворого». Це робиться з метою максимально точно поставити клінічний діагноз. При цьому слід вирішити три основні проблеми:

- терміновість обстеження;

- раціональний обсяг обстеження;

- послідовність застосування діагностичних методів.

 

Додаткові методи дослідження

Класичні правила додаткового дослідження за І.А. Кассирським:

1. Інструментальне дослідження не повинно бути небезпечніше за хворобу.

2. Якщо небезпечне дослідження можна замінити менш небезпечним або цілком безпечним без шкоди для результативності, треба зробити це.

                                                      

3. Слід пам’ятати про протипоказання до тих або інших небезпечних інструмен­тальних досліджень.

Залежно від характеру захворювання і тяжкості стану хворого обстеження може проводитись у терміновому і плановому порядку.

Потреба у додаткових методах дослідження може виникнути у будь-який час доби, тому більшість основних допоміжних служб у хірургічному стаціонарі працює цілодобово (лабораторія, рентгенівський кабінет, ендоскопічний кабінет, кабінет ультразвукової діагностики). Через обмеженість часу, відведеного на діагностику, в таких випадках виконують лише основні додаткові методи, без яких неможливо визначити лікувальну тактику.

Планове обстеження не обмежене у часі. Тут можуть бути застосовані всі іс­нуючі спеціальні методи, результати яких допоможуть уточнити стан хворого, з’ясувати особливості локалізації, стадії або форми патологічного процесу.

Застосовуючи спеціальні методи, слід чітко дотримуватись принципу: від про­стого — до складного, від неінвазивних методів — до інвазивних.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Існує величезна кількість додаткових методів дослідження. Особливості їх засто­сування, технічні аспекти роботи з апаратурою настільки складні, що потребують особливої підготовки медперсоналу.

Розрізняють:

1. Лабораторні методи:

* клінічні аналізи — загальний аналіз крові, сечі;

* біохімічні аналізи — дослідження вмісту хімічних речовин: білка, креатиніну, білірубіну тощо;

цитологічне дослідження — визначення наявності, кількості і виду певних клітин;

 

 

гістологічне дослідження — морфлогічне дослідження біоптату; дає мож­ливість точно визначити характер патологічного процесу; бактеріологічне дослідження— визначення в надісланому матеріалі наяв­ності і виду патогенних мікроорганізмів;

серологічні й імунологічні методи — проведення реакцій, в основі яких взає­модія комплексу антиген — антитіло.

2. Рентгенологічні методи. За допомогою рентгену можна отримати зображення структури і форми практично всіх органів. Цей метод високоефективний при до­слідженні кісток, легень, серця, виявлення рідини і скупчення газу:

* рентгенографія;

* рентгеноскопія;

* рентгенологічне дослідження з уведенням контрастної речовини;

* оглядова рентгенографія органів черевної порожнини та ін.;

* комп’ютерна томографія.

3. Ультразвукове дослідження (УЗД). Проводиться за допомогою спеціальних апаратів — ехоскопів, які випромінюють і одночасно вловлюють ультразвукові хвилі.

4. Ендоскопічні дослідження. Застосовуються для огляду внутрішньої поверхні порожнистих органів, зовнішньої поверхні органів і тканин, розташованих у порожнинах і клітинних просторах (наприклад, лапароскопія).

5. Електрофізіологічні методи. Ґрунтуються на реєстрації імпульсів від внутріш­ніх органів:

* електрокардіографія (ЕКГ);

* фонокардіографія (ФКГ);

* реографія (РГ);

* електроенцефалографія (ЕЕГ).

6. Радіоізотопні дослідження. Ґрунтуються на вибірковому поглинанні радіоак­тивних речовин певними тканинами:

— сцинтиграфія, або сканування, — в основі лежить просторовий розподіл радіо­активних ізотопів в органі;

— ядерно-магнітний резонанс — реєстрація електромагнітних хвиль ядер клітин.

Інші розділи історії хвороби

Додаткові розділи історії хвороби включають передопераційний епікриз та прото­кол операції.

ПЕРЕДОПЕРАЦІЙНИЙ ЕПІКРИЗ

Обґрунтовується необхідність проведення оперативного втручання, отримується згода пацієнта на операцію, попередженого про можливі ускладнення.

 

ПРОТОКОЛ ОПЕРАЦІЇ

Докладно описується хід операції.

ЩОДЕННИКИ СПОСТЕРЕЖЕНЬ

Складаються щодня; при цьому описують всі патологічні симптоми і перев’язки.

ЕПІКРИЗ

Стисло описуються історія хвороби, результати проведеного обстеження і лікування, даються рекомендації щодо подальшого лікування і прогноз перебігу захворювання.

Література основна О. М. Кіт Хірургія “Укрмедкнига” 2014 c.191-199

О. Ю. Усенко Хірургія Київ “Медицина”2010.

Л.В.Цитовская Руководство к практичним заняттям по хірургії Київ “Медицина”

Додаткова література Муратов С. Н. Хирургические болезни с уходом за больным
Роздольский І.В. Посібник з хірургії – К.: Здоровья, 2003.

МОЗ України

КЗ ”Лисичанський медичний коледж”

Тема лекції:

Для студентів 3 курс “Лікувальна справа”

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ. ПІДГОТОВКА ХВОРИХ ДО ОПЕРАЦІЇ

Мета:

• вивчити організацію хірургічного відділення, виявлення показань і протипо­казань до операції, принципи підготовки хворого до операції (мал. 24); оволодіти методикою підготовки хворого до планової і ургентної операції.

 

Основними етапами лікування хірургічного хворого є:

- передопераційна підготовка;

- хірургічна операція;

- лікування в післяопераційний період.

Мал. 24. Структурна схема теми «Догляд за хворими в хірургічному відділенні. Підготовка хворих до операції»

Мал. 25. План операційного блока

Лікування здійснюється у відділенні хірургічного профілю. Хірургічне відді­лення розраховане на 60 ліжок. У ньому є «чиста» і «гнійна» перев'язувальні, про­цедурна, буфет, ванна кімната, санітарний вузол, кімната для білизни, кімната медперсоналу. Операційний блок може бути у відділенні, на окремому поверсі або в окремому приміщенні. У хірургічному відділенні чергує медсестра, яка спостері­гає за хворими.

В операційному блоці виділяють такі зони (мал. 25):

- стерильна — операційна, стерилізаційна;

- суворого режиму — передопераційна, наркозна, приміщення для миття;

- обмеженого режиму — приміщення для медсестер і хірургів, для зберігання крові і переносної апаратури, чистої білизни;

- загального режиму — кабінет завідувача, старшої медсестри, приміщення для брудної білизни.

В операційному блоці проводять такі види прибирання:

- попереднє (вранці);

- поточне (під час операції);

- завершальне (після операції);

- генеральне (1 раз на тиждень).

Вибираючи метод хірургічного лікування, необхідно чітко визначити всі по­казання і протипоказання до операції, які, у свою чергу, поділяють на абсолютні і відносні.

<<

Показання до операції

 

I. Абсолютні. Включають захворювання і стани, які загрожують життю хворого і можуть бути ліквідовані тільки хірургічним способом лікування.

Абсолютні показання, згідно з якими виконуються екстрені операції, назива­ють життєвими:

• асфіксія;

• кровотечі будь-якої етіології;

• гострі захворювання органів черевної порожнини (гострий апендицит, перфоративна (проривна) виразка шлунка і дванадцятипалої кишки, гостра кишко­ва непрохідність, ущемлена грижа, гострий холецистит, гострий панкреатит); гострі гнійні хірургічні захворювання (абсцес, флегмона, мастит, остеомієліт тощо).

При планових операціях абсолютними показаннями до їх термінового вико­нання (не пізніше 1—2 тижнів) є:

• злоякісні новоутворення (рак легень, рак шлунка тощо);

• стеноз стравоходу, стеноз вихідного відділу шлунка;

• механічна жовтяниця та ін.

II. Відносні. Включають дві групи захворювань:

• захворювання, що можуть бути вилікувані тільки хірургічним методом, але не є загрозливими для життя хворого (варикозне розширення вен нижніх кінці­вок, неущемлена грижа черева, доброякісні пухлини, жовчнокам’яна хвороба тощо);

захворювання, що лікуються як оперативно, так і консервативно (ІХС, облітераційні захворювання судин нижніх кінцівок, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки тощо); при цьому операції проводять у плановому по­рядку, за дотримання оптимальних умов.

Протипоказання до операції

I. Абсолютні:

• стани шоку, окрім геморагічного при тривалій кровотечі;

• гостра стадія інфаркту міокарда;

• гостра стадія порушення мозкового кровообігу.

За наявності життєвих показань виконання операцій можливе, але після ста­білізації гемодинаміки.

 

II. Відносні. До них належить будь-яке супутнє захворювання:

• серцево-судинної системи — гіпертонічна хвороба, ІХС, серцева недостатність, аритмія, тромбози;

дихальної системи — бронхіальна астма, хронічний бронхіт, емфізема легень, дихальна недостатність;

сечовидільної системи — хронічний пієлонефрит або гломерулонефрит, ХНН;

печінки — гострий і хронічний гепатит, цироз печінки, печінкова недостат­ність;

системи крові — анемія, лейкоз, зміни системи згортання;

ожиріння;

діабет.

<< | >>

↑

Передопераційний період

Передопераційним періодом називають час від поступлення хворого в хірургіч­не відділення для проведення операції до моменту її виконання. Передоперацій­ний період уведено для зниження ризику інтра— та післяопераційних ускладнень.

 

Умовно передопераційний період поділяють на два етапи.

I. Діагностичний етап.

На діагностичному етапі встановлюється точний діагноз захворювання і з’ясовується стан основних органів і систем організму. Вирішується питання про терміновість операції, визначаються показання і протипоказання до її проведен­ня, оцінюються стандартний мінімум і необхідність додаткового обстеження.

II. Підготовчий етап.

На цьому етапі здійснюється така передопераційна підготовка.

1. Психологічна.

Хворому доступно пояснюють необхідність хірургічного втручання, яке пла­нується зробити, не зосереджуючись на технічних деталях, можливі його наслідки і висловлюють упевненість у сприятливому результаті лікування. Можуть вико­ристовуватись фармакологічні засоби: седативні препарати, транквілізатори, ан­тидепресанти. Обов’язково треба отримати згоду хворого на операцію і зафіксувати це в історії хвороби.

2. Загальносоматична.

Ґрунтується на даних обстеження і залежить від стану органів і систем пацієн­та. На цьому етапі необхідно добитись компенсації порушень функцій органів і систем, а також створити резерв в їх функціонуванні. Важливою також є профілак­тика ендогенної інфекції.

3. Спеціальна.

Проводиться не при всіх оперативних втручаннях. Необхідність такої підготов­ки пов’язана з особливостями органів, на яких виконується операція, або змінами функції органів на фоні основного захворювання. Прикладом можуть бути опера­ції на товстій кишці. Спеціальна підготовка необхідна тут для зменшення бак­теріальної забрудненості кишки і полягає в безшлаковій дієті, проведенні клізм до чистої води і призначенні антибактеріальних препаратів.

Безпосередня підготовка хворого до операції

Слід розрізняти особливості підготовки до планової і екстреної операції (мал. 26).

1. Підготовка операційного поля.

Перед плановою операцією здійснюється повна санітарна обробка. Для цьо­го напередодні ввечері хворий має прийняти душ або ванну; на нього надягають чисту білизну і міняють постільну білизну.

 

У день операції вранці сухим способом хворому збривають волосяний покрив у зоні операції. При підготовці до екстреної операції зазвичай обмежуються голінням волосяного покриву в зоні операції, за необхідності може бути виконана часткова санітарна обробка.

2. «Порожній шлунок».

Перед плановою операцією хворому забороняють зранку їсти і пити; напере­додні дозволяється легка вечеря не пізніше 17—18-ї години. При екстрених опера­ціях, якщо пацієнт останній раз їв 6 год тому і більше, то ніяких заходів не вжива­ють. Якщо ж пацієнт приймав їжу пізніше, то зондують шлунок.

3. Спорожнення кишок.

Мал. 26. Схема підготовки хворого до операції

 

 

 

 

 

 

Перед плановою операцією проводять очисну клізму, перед екстреними її про­водити не потрібно.

4. Спорожнення сечового міхура.

Необхідне перед будь-якою операцією. Хворому просто пропонують помочи­тись; якщо це неможливо, то проводять катетеризацію.

5. Премедикація.

Передбачає уведення лікарських препаратів до операції. Вона необхідна для профілактики багатьох ускладнень і створення якнайкращих умов для перебігу анестезії. Перед операцією за ЗО—40 хв хворому в палаті вводять дозу:

- наркотику (промедол 2 % — 1,0, омнопон);

- атропіну (0,01 мг/кг);

- димедролу (0,3 мг/кг).

Премедикація дає можливість: зменшити емоційне збудження; провести нейровегетативну стабілізацію; знизити реакцію на зовнішні подразники; створити оптимальні умови для дії анестетиків;

здійснити профілактику алергійних реакцій на засоби, використовувані при анестезії;

зменшити секрецію залоз.

Крім того, перед операцією хворий повинен зняти зубні протези.

Медична сестра сама супроводжує хворого в операційну; після премедикації хворого транспортують в операційну на каталці, з історією хвороби.

 

 

Визначення ступеня ризику для життя хворого, пов’язаного з плановою операцією, є обов’язковим. Це необхідно для реальної оцінки ситуації, визначення прогнозу. На ступінь ризику анестезії і операції впливають такі чинники:

- вік пацієнта;

- фізичний стан;

- характер основного захворювання;

- наявність і вид супутніх захворювань;

- травматичність і тривалість операції;

- кваліфікація хірурга і анестезіолога;

- спосіб знеболення;

- рівень забезпечення хірургічної і анестезіологічної служби.

За кордоном зазвичай використовують класифікацію Американського това­риства анестезіологів (ASA), але вона ґрунтується лише на тяжкості початкового стану пацієнта.

Повнішою і чіткішою є класифікація, рекомендована Московським товарис­твом анестезіологів і реаніматологів. Вона має дві переваги:

• дає можливість оцінити загальний стан пацієнта, визначити обсяг і характер хірургічного втручання, вид анестезії; використовує об’єктивну бальну систему.

Ступені ризику:

1. Незначний — 1,5 бала;

2. Помірний — 2—3 бали;

3. Значний — 3,5—5 балів;

4. Високий — 5,5—8 балів;

5. Вкрай високий — 8,5—11 балів.

Література основна О. М. Кіт Хірургія “Укрмедкнига” 2014 c.191-199

О. Ю. Усенко Хірургія Київ “Медицина”2010.

Л.В.Цитовская Руководство к практичним заняттям по хірургії Київ “Медицина”

Додаткова література Муратов С. Н. Хирургические болезни с уходом за больным
Роздольский І.В. Посібник з