ИФУЗІЙНА ТЕРАПІЯ Мета: вивчити систему груп крові АБО і систему резус; показання, протипоказання до переливання крові та її компонентів (мал. 16); оволодіти методикою визначення груп крові за допомогою стандартних сиро- ваток і цоліклонів анти-А і анти-В, а також проведення проб на сумісність крові донора і реципієнта. Про цілющі властивості крові люди дізналися дуже давно. Наука про гемотранс- фузію бере початок з давніх часів. Гіппократ пропонував пити кров психічно хво- рим і епілептикам. У творах Плінія, Цельса, Гомера є відомості про те, що слабким людям і людям похилого віку давали пити кров вмираючих гладіаторів. Початок другого періоду відносять до 1628 р., коли Гарвеєм був обнародуваний закон кро- шообігу, в якому вчений довів існування великого кола кровообігу. Далі особливо успішно дослідження з переливання крові розвиваються у Франції, де 15 червня 1667 р. вперше людині перелито кров тварини. Великий внесок у розвиток методи- ки: переливання крові зробили російські вчені. У 1900 році бактеріолог Ландштей- шер відкрив групи крові, а у 1907 р. Янський відкрив IV групу крові. Початком ігятого періоду історії розвитку вважається 20 червня 1919 р., коли в Петрограді С-Н. Шамовим було проведено перше в світі сумісне з точки зору групи переливан- ня крові. Отже, инфузійно-трансфузійна терапія займає велике місце в сучасній меди- цині. Інфузією називають уведення в організм рідин парентеральним шляхом, ялрансфузією — уведення парентеральним шляхом крові та її препаратів. Шляха- ми уведення в організм інфузійних і трансфузійних рідин є: підшкірне, внутрішньо- вшне, внутрішньоартеріальне, внутрішньокісткове — у губчасту речовину кістки. Основним джерелом крові, її препаратів і компонентів є донорство — доб- ровільне здавання певної частини крові та її компонентів. Людей, що дають свою жров або орган для уведення або пересадки хворим, називають донорами. Хворих, яво одержують донорські органи і тканини, називають реципієнтами. Існують різні групи донорів: 1. Активні донори: здають кров декілька разів на рік за власною ініціативою. За- раховують в активні донори після медичного обстеження. Кров здають безплат- но або отримують за це грошову компенсацію. 2. Донори резерву — люди з рідкісними групами крові (IV Ші -), які здають кров у разі потреби. 3. Донори-родичі — здають кров разово для лікування близьких, що опинились У біді. Перед здаванням крові потенційного донора оглядає терапевт, потім донор здає аналіз крові на К\¥, СНІД, кров і сечу — на загальний аналіз, робить ФГДС. Кров можна здавати по 400 мл, 1 раз на 1,5—2 міс, але не більше 5 разів. Основний вид донорства — доброчинне донорство. ДІЯ ПЕРЕЛИТОЇ КРОВІ НА ОРГАНІЗМ РЕЦИПІЄНТА Дія перелитої крові на організм реципієнта зумовлена складними регуляторними механізмами. Перелита кров діє на елементи нервової рецепції, а також фермент- ні і гормональні системи тканинного обміну, зміни його на всіх рівнях — від орга- нотканинного до молекулярного. У першій фазі (пригнічення) в результаті неминучого порушення гомеостазу вини- кає короткочасний конфлікт. Ця фаза є нетривалою. Друга фаза триває довше. Вона характеризується посиленням фізіологічних процесів, які мають захисно-пристосувальне значення. Переливання крові справляє такий ефект на організм реципієнта: 1 . Замісний ефект. Замісна дія полягає у поповненні втраченої організмом частини крові. Ерит- роцити, уведені в організм, відновлюють об’єм крові та її газопровідну функцію. Лейкоцити підвищують імунну здатність організму. Тромбоцити коригують сис- тему згортання крові. Плазма й альбумін мають гемодинамічну дію. Імуногло-буліни плазми створюють пасивний імунітет. Фактори згортання крові і фібри- нолізу регулюють агрегатний стан крові. Живильні речовини, що вводяться разом з кров’ю (білки, жири і вуглеводи), включаються в ланцюг біохімічних реакцій. Еритроцити перелитої крові функціонують у судинному руслі реципієнта про- тягом ЗО діб і більше. Клітини білої крові покидають судинне русло незабаром піс- ля переливання, білки плазми донорської крові циркулюють у судинному руслі реципієнта 18—36 днів. 2. Гемодинамічний ефект. Переливання крові має всебічну дію на серцево-судинну систему. У хворих з гострою крововтратою і травматичним шоком воно призводить до різкого збіль- шення ОЦК, збільшення припливу венозної крові до правих відділів серця, поси- лення роботи серця і підвищення хвилинного об’єму крові. Пожвавлюється мікроциркуляція: артеріоли і венули розширюються, розкри- вається мережа капілярів, у них прискорюється рух крові, скорочуються артеріове- нозні шунти, унаслідок чого витікання крові припиняється. Протягом 24—48 год після переливання крові у хворого посилюється приплив тканинної лімфи в крово- носне русло, унаслідок чого об’єм ОЦК стає ще більшим. Тому інколи приріст ОЦК перевищує об’єм перелитої крові. 3. Імунологічний ефект. З перелитою кров’ю вводять гранулоцити, макрофагальні клітини, лімфоцити, комплементи, імуноглобуліни, антибактеріальні й антитоксинні антитіла. Зростає фагоцитарна активність лейкоцитів, активується утворення антитіл. 4. Гемостатичний ефект. Перелита кров стимулює систему гемостазу реципієнта, викликає помірну ко- агуляцію, що зумовлена збільшенням тромбопластичної і зменшенням антикоагу- лянтної активності крові. 5. Стимулювальний ефект. Переливання крові спричинює в організмі зміни, схожі на стрес. Відбуваєть- ся стимуляція гіпоталамо-гіпофізарно-адреналінової системи, що підтверджується збільшенням вмісту кортикостероїдів у крові і сечі реципієнтів у посттрансфузій- ний період. У реципієнтів підвищується основний обмін, збільшується дихальний коефіцієнт, посилюється газообмін. За видом використовуваної крові методи переливання можна поділити на дві принципово різні групи. І. Аутогемотрансфузія (переливання власної крові): трансфузія заздалегідь заготовленої крові; реінфузія крові. Полягає в переливанні хворому власної крові, що вилилась у закриті порож- нини організму. П. Переливання донорської крові: пряме переливання (кров переливається безпосередньо від донора хворому без її консервування); непряме переливання (переливається заготовлена в спеціальних флаконах (пакетах) кров з консервантами); обмінне переливання (є поєднанням кровопускання і заміщувального перели- вання крові, обидві операції здійснюють одночасно). Показання і протипоказання до переливання крові та її компонентів поділяють на абсолютні й відносні. Абсолютні показання: гостра крововтрата понад 15 % ОЦК; травматичний шок; тяжкі операції, що супроводжуються значним ушкодженням тканин і крово- течею. Відносні показання: анемія; захворювання запального характеру з тяжкою інтоксикацією; невпинна кровотеча, порушення системи згортання; зниження імунного статусу організму; тривалі хронічні запальні процеси зі зниженням регенерації і реактивності; деякі отруєння. Абсолютні протипоказання: гостра серцево-легенева недостатність, що супроводжується набряком легень; інфаркт міокарда. Відносні протипоказання: свіжі тромбози і емболії; тяжкі порушення мозкового кровообігу; септичний ендокардит; вади серця; гіпертонічна хвороба III стадії; тяжкі функціональні порушення печінки і нирок; захворювання, пов’язані з алергізацією організму; гострий або дисемінований туберкульоз; ревматизм. Як відомо, на поверхні еритроцитів знаходяться аглютиногени (А і В) — біл- кові речовини, які за своєю біологічною природою є антигенами. У плазмі наявні аглютиніни (а і 6) — тобто білки, що належать до фракції у-глобулінів і за своєю природою є антитілами. Залежно від наявності або відсутності того чи іншого аглютиногену або аглютиніну було виявлено 4 групи крові: I група — в еритроцитах аглютиногенів немає, а в плазмі наявні аглютиніни а і 8; II група — в еритроцитах наявний аглютиноген А, у плазмі — аглютинін 8; III група — в еритроцитах наявний аглютиноген В, у плазмі — аглютинін а; IV група — в еритроцитах наявні аглютиногени А і В, у плазмі аглютинінів немає. Групові властивості крові передаються спадково за класичними законами ге- нетики. Таким чином, у крові людини немає однойменних аглютиногенів і аглю- тинінів. При зустрічі однойменних аглютиногенів і аглютинінів відбувається скле- ювання еритроцитів (аглютинація). Згодом аглютинація в організмі реципієнта призводить до руйнування еритроцитів, тобто до гемолізу. Групова належність крові за системою АВО визначається за допомогою реакції аглютинації. Нині існує три способи визначення груп крові за системою АВО: - простою реакцією за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками; - за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками та стандартними еритроцитами (перехресний спосіб); - за допомогою моноклональних антитіл (цоліклонів анти-А та анти-В). Ми детально зупинимось на визначенні групи крові простою реакцією і за до- помогою цоліклонів. «ЗНАЧЕННЯ ГРУП КРОВІ ПРОСТОЮ РЕАКЦІЄЮ Здійснюється серіями стандартних сироваток груп 0(1), А(ІІ), В(ІІІ); коли ж визна- чається IV група крові — АВ(ГУ), необхідно для контролю мати стандартну гема- кіютинувальну сироватку АВ(ІУ). Порядок визначення груп крові такий. Одягнутись згідно з наказом №720 про санітарно-епідеміологічний режим: ха- лат, шапочка, маска, окуляри, рукавички, фартух, і. Планшетку знежирити ватяною кулькою, змоченою 70 % спиртом, і підписати. Нанести кров із флакона, вени, пальця у вічко з досліджуваною кров’ю. Ж. Наносити стандартні сироватки перших трьох груп двох серій очними піпет- ками по 2 краплі. Скляною паличкою кров перенести з вічка з досліджуваною кров’ю до сироватки (у співвідношенні 1 : 10) та змішувати щоразу, міняючи палички. 1. Похитуючи планшетку, засікти 3 хв. 2. Наносити фізіологічний розчин очною піпеткою по 1 краплі у вічка, де відбу- лася реакція аглютинації, для виключення помилкової аглютинації. 3. Засікти ще 2 хв. 4. Оцінити результат; загальний час визначення групи крові — 5 хв. Умови: достатнє освітлення, краще природне; температура навколишнього се- редовища 15—25 °С. 5. Увесь відпрацьований матеріал (ватяні кульки) утилізувати у спеціальному контейнері і піддати дезінфекції (замочити у 5 % розчині хлораміну на 1 год — окремо рукавички і скляні, металеві предмети). Оцінювання результату: — якщо реакція аглютинації в двох серіях перших трьох груп відсутня, то це І група крові; — якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і третьої групи, то це II група; — якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і другої групи, то це III група; — якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках трьох груп, то допускається IV група крові. ПОМИЛКИ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ГРУП КРОВІ Розрізняють 3 види помилок: помилки, пов’язані з недоліками техніки дослідження; помилки, пов’язані з недоброякісністю стандартних сироваток; помилки, пов’язані з біологічними особливостями випробовуваної крові. Помилки технічного характеру: 1. Неправильне розташування сироваток на тарілці. 2. Змішування сироваток різних груп. 3. Неправильне кількісне співвідношення сироватки та еритроцитів. 4. Оцінювання результату реакції раніше 5 хв. 5. Недотримання температури в приміщенні, де проводиться визначення. 6. Промивання піпеток водою або іншими розчинами, а не фізіологічним роз- чином. ВИЗНАЧЕННЯ ГРУПИ КРОВІ ЗА ДОПОМОГОЮ ЦОЛІКЛОНІВ Існує ще один спосіб визначення групи крові — за допомогою цоліклонів. Для виз- начення групи крові необхідні цоліклони: анти-А і анти-В, планшет з маркуван- ням, досліджувана кров, скляні палички. Порядок визначення такий: 1. Знежирити планшетку спиртом і нанести маркування. 2. Нанести на планшет по одній краплі (0,1 мл) цоліклонів анти-А і анти-В під відповідними написами. 3. Узяти кров з пальця або вени. 4. Поряд із краплями антитіл нанести по одній маленькій краплі (0,01 мл) до- сліджуваної крові, тобто співвідношення кров : цоліклони = 1 : 10. 5. Змішати різними скляними паличками. 6. Через 2,5—3 хв оцінити результат. Оцінювання результату: якщо реакція аглютинації не сталася ні з цоліклоном анти-А, ні з цоліклоном анти-В, то це 0(1) група крові; якщо реакція аглютинації сталася з цоліклоном анти-А, то це А(ІІ) група крові; якщо реакція аглютинації сталася з цоліклоном анти-В, то це В(ІІІ) група крові; якщо реакція аглютинації сталася і з цоліклонами анти-А, і з цоліклоном анти-В, то це АВ(ІУ) група крові (табл. 3). ВИЗНАЧЕННЯ РЕЗУС-ФАКТОРА У 1940 році в еритроцитах людини був виявлений ще один антиген (аглютиноген), який назвали резус-фактором. Установлено, що резус-фактор наявний у 85 % лю- дей, тобто вони є резус-позитивними (Ші+), інші 15 % є резус-негативними (Ші-). Резус-фактор можна визначати у клініці як за допомогою методів, що не потре- бують спеціального обладнання, так і за допомогою лабораторних методів. Існує два способи визначення резус-фактора в клініці (так звані експрес-ме- тоди): експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у пробірці без підігрі- вання; експрес-метод на поверхні без підігрівання. Для першого способу необхідні центрифужні пробірки. Порядок визначення такий: 1. На дно пробірки наносять краплю стандартного універсального реагенту — антирезусної сироватки групи АВ(ІУ), що містить 33 % розчин поліглюкіну. 2. Додають у пробірку краплю досліджуваної крові. Пробірку обертають кругови- ми рухами, добиваючись, щоб вміст розтікся по стінках, і спостерігають 3 хв. 3. Додають у пробірку 2—3 мл фізіологічного розчину та перемішують шляхом однократного або двократного перевертання пробірки. Оцінювання результату: наявність пластівців на тлі просвітленої рідини (аглютинація) вказує на ре- зус-позитивну кров; рівномірно забарвлена рожева рідина в пробірці вказує на відсутність аглюти- нації і на резус-негативну кров. ПРАВИЛА ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ Кров переливають натщесерце або після легкого сніданку. Перед трансфузією слід спорожнити сечовий міхур, виміряти артеріальний тиск і температуру. Потім необхідно перевірити придатність крові донора, визначити групу крові донора і реципієнта, провести проби на індивідуальну сумісність (групову або за системою АВО і резус-сумісність), а також біологічну пробу. Наприкінці переливання у флаконі залишають 10—15 мл крові і зберігають протягом 1 доби. Після переливання 2—4 год треба полежати у ліжку. Необхідно стежити за артеріальним тиском, температурою, частотою пульсу, характером сечі та її кількістю. ВІЗУАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПРИДАТНОСТІ КРОВІ ДО ПЕРЕЛИВАННЯ Перевірити правильність паспортизації: наявність етикетки з номером, дати за- готовлення, позначення групи і резус-належності, найменування консерванту і терміну придатності, прізвище й ініціали донора, найменування установи-заготів- ника, підпис лікаря. 1. Перевірити термін придатності (21 доба і 35 діб при застосуванні нових кон- сервантів). 2. Перевірити герметичність упаковки. Недопустимі порушення її цілості, проко- лювання кришки флакона голкою. 3. Переконатись, що кров розділена на три шари (прозорі), не має пластівців. Унизу мас бути червоний шар — еритроцити; посередині — вузька сіра смуж- ка — лейкоцити і тромбоцити; зверху — жовтий — плазма. Якщо хоча б одна з перелічених вимог не виконана, таку кров переливати забороняється. ОЦІНЮВАННЯ КРОВІ ДОНОРА І РЕЦИПІЄНТА Для визначення сумісності крові за системою АВО Оттенберг увів правило, згід- но з яким аглютинують еритроцити крові, що переливається, а не крові хворого. Відповідно до цього правила можливе переливання різногрупної крові, при цьому представники групи АВ(ІУ) є універсальними реципієнтами. Але сучасними дослідженнями встановлено, що правило Оттенберга може застосовуватись лише при переливанні до 0,5 л донорської крові. Що стосується резус-сумісності, то резус-позитивним пацієнтам принципово можна переливати резус-негативну кров. Сучасні досягнення імунології і клінічної практики дозволяють переливати тіль- ки одногрупну і однорезусну кров, за винятком екстрених випадків. Переливання різногрупної крові дітям заборонене взагалі. ПРОБИ НА ІНДИВІДУАЛЬНУ СУМІСНІСТЬ Проби на індивідуальну сумісність проводять у процесі підготовки до гемотранс- фузії. Роблять пробу на індивідуальну сумісність за системою АВО і за резус-фак- тором. Порядок виконання такий: 1. Для проведення проб необхідно взяти у хворого напередодні або в день транс- фузії 5 мл крові в чисту суху пробірку, надписавши на ній в присутності хворо- го його прізвище, групу крові і дату. Пробірку для відстоювання поміщають у холодильник, а в термінових випадках кров центрифугують. 2. Проби проводять паралельно: великі краплі сироватки хворого наносять Пас- терівською піпеткою на чашку Петрі і білу площину, на яких надписують пріз- вище і групу крові хворого; прізвище, групу крові і номер флакона донора. По- ряд із краплями сироватки наносять кров донора з флакона у співвідношенні 1:10 і перемішують скляними паличками. 3. Визначення групової сумісності: наносять краплю на площину і похитують; результат визначають через 5 хв. Визначення резус-сумісності: чашку Петрі ставлять на водяну баню з температурою 46—48 °С, результат визначають че- рез 10 хв. Наявність аглютинації хоча б в одній із крапель вказує на групову або резус-не- сумісність крові донора і реципієнта і неприпустимість переливання такої крові. БІОЛОГІЧНА ПРОБА Незважаючи на сумісність крові донора і хворого, визначену за системою АВО і резус-фактором, не можна бути впевненим у повній їх сумісності. Існує багато другорядних групових систем, які можуть стати причиною уск- ладнень. Для того щоб виключити таку ймовірність, на початку гемотрансфузії проводять ще одну пробу на сумісність — біологічну. Спочатку струминно переливають 10—25 мл крові, після чого трансфузію при- пиняють (перекривають крапельницю) і протягом 5—7 хв спостерігають за станом хворого. За відсутності клінічних проявів реакції або ускладнень (почастішання пульсу, дихання, задишка, утруднене дихання, гіперемія обличчя тощо) вводять ще 10 —25 мл крові і протягом 5—7 хв знову спостерігають за хворим. Так повторюють тричі. Відсутність реакції у хворого після трикратної перевірки є ознакою сумісності крові і підставою для здійснення гемотрансфузії у повному обсязі. У разі несумісності крові у реципієнта під час біологічної проби з’являються тахікардія, задишка, гіперемія обличчя, озноб або жар, біль у животі та (дуже важ- лива ознака) у поперековій ділянці. В обов’язки середнього медичного персоналу, який виконує роботу під керів- ництвом лікаря, входить: завезення трансфузійних рідин, стандартних сироваток на станцію або відді- лення переливання крові; отримання трансфузіних рідин і їх реєстрація в «Журналі отримання і витра- ти крові та її компонентів»; дотримання правильного режиму зберігання крові і реєстрація температури холодильника в «Журналі температурного режиму зберігання крові»; заготовлення, оброблення, монтаж, стерилізація і зберігання систем для ге- мотрансфузії; підготовка всього необхідного для переливання крові та її компонентів; надання допомоги лікарю в проведенні досліджень групи крові, резус-фактора і проб на сумісність при трансфузії; спостереження за хворим під час і після переливання крові; ведення протоколу переливання крові. Трансфузіологічна служба є мережею спеціальних організацій, зобов’язаних забезпечувати лікувальні установи кров’ю, її компонентами і кровозамінниками. До складу трансфузіологічної служби входять Гематологічний науковий центр АМН України, науково-дослідні інститути Міністерства охорони здоров'я, станції і відділення переливання крові. Станції переливання крові комплектують донорські кадри, обстежують до- норів і ведуть їх облік, заготовляють і зберігають кров та її компоненти. Розвиток донорства, забезпечення комплексу соціальних, екологічних, пра- вових, медичних заходів, захист прав донора регламентується законом. Перед гемотрансфузією лікар пише короткий епікриз з обґрунтуванням показань до ге- мотрансфузії. Після трансфузії лікар записує в історію хвороби протокол переливання крові: показання до трансфузії; паспортні дані з кожного флакона: прізвище донора, група крові, резус-фак- тор, номер флакона, дата заготовлення крові; група крові і резус-фактор реципієнта і донора; результати проб на індивідуальну сумісність крові донора і реципієнта за сис- темою АВО і резус-фактором; результат біологічної проби; КОМПОНЕНТИ І ПРЕПАРАТИ КРОВІ Цілісна кров. 1. Свіжоцитратна донорська кров використовується в найближчі 1—2 год після взяття у донора. За ефективністю переливання такої крові аналогічне пря- мому переливанню крові; застосовується при порушеннях системи згортання крові реципієнта. 2. Консервована донорська кров заготовлюється на одному з консервуючих роз- чинів, термін придатності такої крові 21—35 днів залежно від консерванту. Протягом усього терміну зберігання підтримується здатність еритроцитів транспортувати кисень. 3. Аутологічна кров застосовується у вигляді аутогемотрансфузії (заздалегідь за- готовлена власна кров реципієнта) і реінфузії (повернення хворому власної крові, яка вилилася в серозні порожнини або операційну рану). Компоненти крові. 1. Еритроцитна маса— термін зберігання 21 день; застосовується при анемії внаслідок крововтрати, кровотечах з метою поліпшення киснево-транспортної функції еритроцитів. 2. Лейкоцитна маса — трансфузійне середовище з високим вмістом лейкоцитів і домішкою еритроцитів, торомбоцитів і плазми. Основна функція — фагоцитоз мікробів і корекція імунодепресії різного генезу. Лейкоцитну масу застосову- ють або свіжозаготовлену, або з терміном зберігання не більше 1 доби. Пока- занням є лейкопенія менше 1,5 • 109/л, імунодефіциті стани при гнійно-сеп- тичних ускладненнях. 3. Тромбоцитна маса — це плазма, збагачена тромбоцитами. Показаннями вва- жають тромбоцитопенічний синдром, ДВЗ-синдром, застосування з гемоста- тичною метою при кровотечах. 4. Плазма — рідка частина крові, до складу якої входять білки, ліпопротеїди, ферменти, гормони, вітаміни та інші біологічно активні речовини. Показан- нями є ДВЗ-синдром, масивна крововтрата, опікова хвороба, гнійно-септичні стани, коагулопатії. Препарати крові. І. Препарати комплексної дії. Альбумін— білок плазми, що синтезується в печінці. Виконує транспортну і дезінтоксикаційну функцію, підтримує колоїдно-осмотичний тиск плазми. Розчини альбуміну готують з донорської плазми і плацентарної сироватки. Випускається у вигляді 5 %, 10 %, 20 % розчину. Термін зберігання 5 років. Застосовують для поповнення ОЦК при кровотечі, плазмаферезі, при захворю- ваннях, які супроводжуються гіпоальбумінемією, при опіковій хворобі, гнійно- септичних процесах, при інфекційних захворюваннях і отруєннях. Протеїн — 4,3—4,8 % ізотонічний розчин білків людської плазми. Складаєть- ся з альбуміну (80 %) і глобулінів (20 %), а також еритропоетичних активних речовин. Показання ті самі, що і для альбуміну; крім того, протеїн мас анти- анемічну дію. Е Коректори системи гемостазу. Кріопреципітат містить антигемофільний глобулін (VIII фактор), фібриноген, фібриностабілізувальний фактор (XIII фактор). Показаний для запобігання і лікування кровотеч при гемофілії А, хворобі Віллебранда. Протромбіновий комплекс е білковою фракцією крові з високим вмістом II, VII, IХ і X факторів згортання крові. Уводиться з гемостатичною метою хворим з гіпопротромбінемією, гемофілією. Фібриноген містить однойменний білок, який отримують з плазми крові. По- казаний у випадках вираженої гіпо- й афібриногенемії, при підвищеній фібри- нолітичній активності. Тромбін містить однойменну речовину, невелику кількість тромбопластину і хлориду кальцію. Показаний для місцевого застосування при спиненні капі- лярних кровотеч з різних органів, при поверхневих ушкодженнях, оператив- них втручаннях на паренхіматозних органах. Гемостатична губка виготовляється з плазми крові людини, є сухою пористою масою, що добре поглинає вологу. Застосовується при кровотечах з паренхіма- тозних органів, ушкоджених тканин, кісток черепа при трепанації. Фібринолізин — препарат фібринолітичної дії. Механізм дії полягає в розчи- ненні згустку крові завдяки протеїнолітичному розщепленню фібрину. Ш. Препарати імунологічної дії. З фракції глобулінів отримують імунологічно активні препарати: глобуліни (їмуноглобуліни), антитіла. Імунізація дає змогу отримати високоефективні гло- буліни спрямованої дії: антистафілококовий, антирезуений, протиправцевий, протигрипозний тощо. КРОВОЗАМІННИКИ Кровозамінниками називають лікувальні розчини, призначені для заміщення втрачених або нормалізації порушених функцій крові. За функціональними властивостями і спрямованістю їх поділяють на декілька груп: 1 Кровозамінники гемодинамічної дії. Препарати гемодинамичної дії (протишокові кровозамінники) призначені для нормалізації показників центральної і периферійної гемодинаміки, яка по- рушується при крововтраті, механічній травмі, опіковому шоку, захворюваннях внутрішніх органів. Розчини цієї групи характеризуються високою молекулярною масою і вира- женими колоїдно-осмотичними властивостями, завдяки чому тривалий час цир- кулюють у судинному руслі, підвищуючи кількість міжклітинної рідини і значно збільшуючи ОЦК. До протишокових кровозамінників відносять 3 групи препаратів: 1. Похідні декстрану: середньомолекулярні (поліглюкін, поліфер, рондекс, макродекс, інтрадекс, декстран, плазмодекс, хемодекс, онковертін); низькомолекулярні (реополіглюкін, реоглюман, реомакродекс, ломодекс). 1. Препарати желатину — желатиноль, модежель, геможель, гелофузин, плаз- можель. Желатиноль —- це 8 % розчин частково розщепленого харчового же- латину в ізотонічному розчині хлориду натрію. Є білком, який містить бага- то амінокислот. Лікувальна дія пов’язана з високим колоїдно-осмотичним тиском, який забезпечуе швидке надходження тканинної рідини в судинне русло. 2. Препарати на основі оксиетилкрохмалю — оксиамал і волекам. Структурно ці розчини близькі до глікогену тваринних тканин і здатні розщеплюватися в кровоносному руслі. II. Дезінтоксикаційні розчини. Забезпечують детоксикацію організму шляхом скріплення, нейтралізації і ви- ведення токсичних речовин. 1. Препарати полівінілпіролідону: гемодез; неогемодез; перістон-Н; неокомпенсан; плазмодан; колідон. 2. Розчин низькомолекулярного полівінілового спирту: полідез. III. Кровозамінники для парентерального харчування. Показані в разі повного або часткового виключення природного харчування хворого внаслідок деяких захворювань і після оперативних втручань на органах ПІКТ при гнійно-септичних захворюваннях, травматичних, променевих і терміч- них ураженнях, тяжких ускладненнях післяопераційного періоду, при гіпопротеї- немії будь-якого походження. Парентеральне харчування забезпечується білкови- ми препаратами, жировими емульсіями і вуглеводами. 1. Білкові препарати: гідролізат білків: гідролізат казеїну, гідролізин, амінокровін, амінопептид, фебриносол, амінозол, амінон; суміші амінокислот: поліамін, інфузамін, вамін. 2. Жирові емульсії. Покращують енергетику організму хворого, мають виражену азотзберігальну дію, корегують ліпідний склад плазми і структуру мембран клітин. Найпоширенішими є інтраліпід, ліпофундин, ліпомул тощо. 3. Вуглеводи. Використовують для забезпечення енергетичних потреб, а також як енергетичну добавку до гідролізату білків. Найпоширенішими є розчини глюкози (5 %, 10 %, 20 % і 40 %), ксиліт, сорбіт. IV. Регулятори водно-сольового обміну і кислотно-основного стану. 1. Кристалоїдні розчини: фізіологічний (ізотонічний) розчин; розчин Рінгера; розчин Рінгера—Локка; лактасоль. Ці розчини застосовують для корекції водно-сольової рівноваги, вони містять найбільш адекватний складу крові набір іонів. 2. Осмотичні діуретики: манітол; сорбітол. Механізм дії цих препаратів пов’язаний з підвищенням осмотичного рівня плазми і припливом інтерстиційної рідини в кровоносне русло, що сприяє збіль- шенню ОЦК і зростанню ниркового кровотоку. V. Переносники кисню. Створено препарати на основі перфторвуглеводів (перфторан, перфукол) і роз- чинного гемоглобіну (еригем, кон’югований гемоглобін), які переносять кисень. До цього часу не вдається вирішити проблему стерилізації і здешевлення процесу виготовлення цих кровозамінників. Через це у клінічній практиці переносники кисню практично не застосовуються. ГЕМОТРАНСФУЗІНИЙ ШОК Розвивається при переливанні крові, несумісної за системою АВО. Причиною роз- житку є порушення правил, передбачених інструкціями з техніки переливання жрові, методики визначення груп крові АВО і проведення проб на сумісність. Клінічна картина І. Гемотрансфузійний шок. Настає безпосередньо під час трансфузії або після неї, триває від декількох хвилин до декількох годин. Спочатку характеризується загальним занепокоєн- ням, короткочасним збудженням, ознобом, болем у грудях, животі, попереку, ут- рудненим диханням, задишкою, ціанозом. Біль у поперековій ділянці — патогномонічна ознака цього ускладнення. На- далі наростають циркуляторні порушення: тахікардія, зниження АТ, інколи пору- шення ритму серцевої діяльності. Часто це супроводжується нудотою, блюванням, підвищенням температури. Спостерігаються мармуровість шкіри, судоми, мимовільне сечовипускання і дефе- кація. Залежно від рівня артеріального тиску розрізняють 3 ступені шоку: I ступінь: систолічний АТ вище 90 мм рт. ст. II ступінь: систолічний АТ нижче 71—90 мм рт. ст. III ступінь: систолічний АТ нижче 70 мм рт. ст. II. Гостра ниркова недостатність. Перебігає у вигляді трьох фаз, що змінюють одна одну: анурія (олігурія); поліурія; відновлення функції нирок. III. Реконвалесценція. Характеризується відновленням функції всіх внутрішніх органів, системи го- меостазу і водно-електролітного балансу. Перша допомога 1 Переливання крові припиняють. 2 Голку з вени не видаляють, щоб не втрачати венозного доступу. 3 Підключають систему із сольовим розчином. Лікування 1. Інфузійна терапія: для підтримки ОЦК, стабілізації гемодинаміки і мікроциркуляції перелива- ють кровозамінні розчини — реополіглюкін; для отримання лужної реакції сечі, що перешкоджає утворенню солянокислого гематину, вводять розчин соди — 4 % розчин бікарбонату натрію або лактасолу; для видалення вільного гемоглобіну переливають полійонні розчини. 2. Медикаментозні засоби першої черги — класична протишокова тріада: преднізолон 90—120 мг; еуфілін 2,4 % розчин — 10,0 мл; лазикс 100 мг. Антигістамінні засоби — димедрол, тавегіл. Наркотичні анальгетики — промедол. 3. Екстракорпоральні методи: плазмаферез. 4. Корекція функції органів і систем. За необхідності застосовують серцеві гліко- зиди, кардіотонічні засоби. 5. Корекція системи гемостазу: гепарин 50—70 ОД/кг; антиферментні препарати — контрикал. Профілактика Суворе дотримання правил виконання гемотрансфузії. ЦИТРАТНИЙ ШОК Розвивається при переливанні великих доз крові, заготовленої з використанням як стабілізатора цитрату натрію, особливо при великій швидкості переливання. Цитрат натрію зв’язує в кровоносному руслі вільний кальцій, зумовлюючи гіпокальціємію. Клінічна картина З’являються неприємні відчуття за грудниною, судомні сіпання м’язів гоміл- ки, порушення ритму дихання. Можливі зниження АТ, серцева недостатність. Лікування 1. Припинити уведення цілісної консервованої крові. 2. Увести в/в 10—20 мл глюконату кальцію або 10 мл 10 % розчину хлориду кальцію. Профілактика 1. Повільне уведення крові. 2. На кожні 0,5 л перелитої крові вводиться 10 мл 10 % розчину хлориду (глюко- нату) кальцію. ПІРОГЕННІ РЕАКЦІЇ Розвиваються внаслідок утворення в трансфузійному середовищі пірогенних ре- човин — продуктів розпаду білків донорської крові або продуктів життєдіяльності мікроорганізмів, які потрапили в кров при її заготовленні, зберіганні або внаслі- док порушення правил асептики при переливанні. Клінічна картина Підвищення температури, відчуття жару, ознобу. Можливі головний біль, тахікардія та інші вторинні прояви. Розрізняють реакції трьох ступенів. Легкі — підвищення температури тіла в межах 1 °С, біль у м’язах, кінцівках, головний біль, озноб, нездужання. Середньої тяжкості— підвищення температури тіла на 1,5—2 °С, озноб, що наростає, почастішання пульсу і дихання, шкірні висипання. Тяжкі реакції — температура підвищується більше ніж на 2 °С, сильний оз- ноб, ціаноз губ, блювання, сильний головний біль, болі у м’язах і кістках, задишка, кропив’янка або набряк Квінке. Лікування У разі реакції легкого ступеня у спеціальних заходах немає потреби. При середньому і тяжкому ступені необхідно: припинити гемотрансфузію; жарознижувальні засоби; наркотичні анальгетики; антигістамінні препарати. Профілактика Дотримання правил заготовлення, зберігання і переливання крові.