Викладач	Стоянова Л.П.
Предмет	М/С в хірургії
Група	3 – А с/с
Дата	Згідно розкладу 13 .09.2022
Тема Практика 1	Обстеження пацієнта медичною сестрою

СХЕМА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

 

Мета:

·         навчитись оцінювати загальний стан хірургічного пацієнта

·         виявляти проблеми пацієнтів наявні та потенційні

·         складати план догляду за пацієнтами основуючись на основні етапи медсестринської діагностики

·         інтерпретувати отримані данні, оцінювати результати

·         навчитись заповнювати документацію медичної сестри: лист сестринської оцінки стану пацієнта, складати генограму.

Студент повинен знати

·         основні етапи медсестринської діагностики

·         методи обстеження пацієнта: суб’єктивні, об’єктивні, додаткові

·         загальне уявлення про додаткові

·         загальне уявлення про додаткові методи дослідження

·         підготовку пацієнта до додаткових методів дослідження

Студент повинен вміти:

·         оволодіти методикою збирання основних скарг хворого, анамнезу захворювання, анамнезу життя

·         засвоїти методику пальпації, перкусії, аускультації

Вивчити практичні навички:

1.    Методика проведення опитування

2.    Заповнення паспортної частини медичної карти хворого

3.    Методика проведення огляду

4.    Методика пальпації, перкусії, аускультації

5.    Оцінка загального стану пацієнта

6.    Заповнення листа сестринської оцінки стану пацієнта

Хід заняття

1.    Контроль вихідного рівня знань

2.    Рішення ситуаційних завдань

3.    Оцінка стану хворого

4.    Оформлення щоденників

5.    Заповнення медичної документації

Самостійна робота:

1.    Заповнення листа сестринської оцінки стану пацієнта

2.    Контроль теорії

Домашнє завдання: “ Профілактика хірургічної інфекції в діяльності медичної сестри”

+Література О.М. Кіт “Медсестринство в хірургії”

 

Обстеження хірургічного хворого

Обстеження хірургічного хворого принципово не відрізняється від обстеження хворих іншого профілю. Методи дослідження поділяють ; на основні (фізикальні) та допоміжні'. Основні – опитування, огляд, пальпація, перкусія, аускультація, вимірювання; допоміжні – лабораторні, інструментальні, променеві (рентгенологічні, радіологічні, ультразвукові), та функціональні.

Обстеження має три задачі: визначити уражений орган і характер ураження, виявити причину і патогенез захворювання, визначити вплив захворювання на організм хворого.

Опитування потрібно починати із з'ясування скарг та їх деталізації. Особливу увагу приділяють больовому синдрому, тому що він супроводжує практично всі хірургічні захворювання. Питання необхідно ставити у наступній послідовності: де? (локалізація та її чіткість), який? (характер болю – гострий, ниючий, сіпаючий, переймоподібний, постійний, епізодичний, періодичний, поступовий, раптовий, сильний, слабкий), куди іррадіює?, чому виникає або посилююється? (фактори, що провокують біль: емоційне, фізичне напруження, положення тіла, їжа та її характер, запалення, ішемія тощо). Далі з'ясовують симптоми, що супроводжують біль (дизурія, диспепсія, тахікардія, підвищення температури тіла тощо). При патології черевної порожнини важливо розрізняти вісцеральний І соматичний біль (табл. 1.2.).

З'ясовуючи характер вісцерального болю можна судити про уражені шари стінки органу. Печіння – запалення або дефект слизової оболонки (реакція оточуючих тканин на дію подразника). Почуття тиску, переповнення, здуття, що доходить до тупого болю – розтягнення глибоких шарів стінки порожнистого органу.

Переймоподібний біль, коліка, викликана посиленим скороченням гладенької мускулатури порожнистого органу, що прагне подолати перешкоду для спорожнення його вмісту. При гострих нападах болю хворий неспокійний, змінює положення, шукає позу, при якій біль стає менш інтенсивним. При пальпації болючість неясно локалізована, виражена незначно. Під час нападу живіт напружений, між нападами – м'який. Біль супроводжує нудота, блювання, блідість, пітливість.

Таблиця 1.2

Диференціація вісцерального і соматичного болю (за М.І.Кузіним та співавт., 1986 в модифікації авторів)

Ознаки	Вісцеральний біль	Соматичний біль
Джерело	Черевні органи (вісцеральна очеревина, великий сальник), що не мають соматичної іннеоваціі.	Паріентальна очеревина, малий сальник і брижа кишка що мають соматичну іннеоваиію.
Механізм виникнення	Розтягнення, здуття, спазм органів травлення, сечової системи, розтягнення оболонок паренхіматозних органів (печінка, селезінка).	Подразнення чутливих волокон діафрагмального і міжреберних нервів, запалення чи пухлинна інфільтрація очеревини, її натягнення, тертя запалених поверхонь, подразнення очеревини шлунковим, кишковим, панкреатичним соком, жовчю, кров'ю, сечею, пошкодження міжреберних нервів поза очеревиною (гематома, інфільтрат, пухлина).
Характер болю	Дифузний, симетричний навколо середньої лінії, без чіткої локалізації у вигляді нападів колік.	Ріжучий, пекучий, постійний, чітко локалізований.
Локалізація	Епігастрій – захворювання шлунка, ДПК, жовчного міхура, печінки, підшлункової залози. Мезогастрій – захворювання тонкої кишки, апендикса, правої половини ободової кишки. Гіпогастрій – захворювання лівої половини ободової кишки. Виключення – ниркова коліка (біль у попереку).	Точно відповідає місцю подразнення парієтальної очеревини (біль чітко локалізований в тій частині тіла, що іннервована тим же сегментом спинного мозку, до якого належить даний міжреберний чи діафрагмальний нерв).

Перехід вісцерального болю в соматичний – тривожна ознака, що вказує на перехід запального процесу з внутрішнього органу на парієтальну очеревину.

Іррадіація виникає тоді, коли подразнення захоплює закінчення міжреберних нервів у парієнтальній очеревині або у брижі. Знання типових напрямків іррадіації болю полегшує розпізнавання ураженого органу (таблиця 1.3.).

Таблиця 1.3

Типова локалізація болю та напрямки її іррадіації

Орган, ділянка	Локаліція	Іррадіація
Стравохід	За грудиною	Грудний відділ хребта
Шлунок і ДПК	Під грудьми	T11-L2
Підшлункова залоза	Ліве підребер'я	Поперек
Тонка кишка	Мезогастрій, пупкова ділянка
Сигмовидна кишка	Ліва клубова ділянка
Сліпа кишка, апендикс	Права клубова ділянка
Печінка, жовчний міхур	Праве підребер'я	Праве надпліччя, лопатка
Матка	Гіпогастрій	Крижова ділянка
Селезінка	Ліве підребер'я	Ліве надпліччя, лопатка
Піддіафрагмальний простір	Ліве або праве підребер'я	Права надпліччя, лопатка

Анамнез захворювання збирають у наступній послідовності – давність захворювання, причини (на думку хворого), перші прояви, раптовість або поступовість виникнення, подальша динаміка (переміщення болю, зміна інтенсивності і характеру, поява інших проявів і зникнення наявних), звернення за допомогою та результати попереднього обстеження і лікування.

В анамнезі життя з'ясовують умови життя і праці, раніше перенесені захворювання, спадковість, перенесені операції і травми, гемотрансфузії. У жінок – гінекологічний анамнез (захворювання, стан менструального циклу, час останніх місячних).

Загальний огляд хірургічного хворого особливостей не має.

З'ясовують загальний стан хворого, який оцінюють за В.А. Гологорським (див. "Операція"):

• • задовільний – соматично здоровий, з локальним хірургічним захворюванням, без системних розладів і супутніх захворювань;
• • середньої тяжкості – легкі або помірні системні розлади, що пов'язані або не пов'язані з основним хірургічним захворюванням;
• • тяжкий – виражені системні розлади, що пов'язані або не пов'язані з основним хірургічним захворюванням;
• • вкрай тяжкий – вкрай тяжкі системні розлади, що становлять загрозу для життя без операції та під час операції;
• • термінальний і виражені явища декомпенсації функцій життєво важливих органів і систем, при якому можна очікувати смерть 'хворого під час Операції або в найближчі години без неї.

При обстеженні опорно-рухового апарату оцінюють пропорційність будови тіла, видимі деформації (всього кістяку або окремих сегментів, зокрема в ділянці великих суглобів), порушення функції опори і ходьби, щадна постава, патологічна рухливість, вимушене положення, тонус м'язів. При підозрі на зміну довжини Кінцівки або її сегменту проводять їх порівняння та вимірювання (за Юмашевим Г.С., 1977).

Методом порівняння довжину рук визначають в положенні хворого стоячи при положенні рук "по швах" (за умови, що лінії, яки сполучають кути лопаток (Рис.1.1.), передьо-верхні

Рис. 1.1. Співставлення довжини плечей (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.2. Співставлення довжини передпліч (за Г.С. Юмашевим)

клубові ості та крила тазових кісток паралельні між собою та перпендикулярні до лінія остистих паростків хребта). В тактому положенні головки плечових кісток, ліктьові відростки, шиловидні відростки і кінчикі пальців кистей мають бути на однакових рівнях. При підозрі на укорочення плечей руки згинають у ліктьових суглобах під прямим кутом і за положенням ліктів при погляді зі спини оцінюють їх відповідність або невідповідність (Рис. 1.1.). При підозрі на укорочення передпліччя руки обидва лікті ставлять на стіл і оцінюють відповідність або невідповідність положення шиловидних відростків та кінчиків пальців кистей (Рис. 1.2.).

Рис. 1.3. Співставлений довжини нижніх кінцівок (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.4. Співставлення довжини гомілок (за Г.С. Юмашевим)

Методом порівняння довжину рук визначають в положенні хворого стоячи при положенні рук "по швах" (за умови, що лінії, яки сполучають кути лопаток (Рис.1.1.), передьо-верхні клубові ості та крила тазових кісток паралельні між собою та перпендикулярні до лінія остистих паростків хребта). В тактому положенні головки плечових кісток, ліктьові відростки, шиловидні відростки і кінчикі пальців кистей мають бути на однакових рівнях. При підозрі на укорочення плечей руки згинають у ліктьових суглобах під прямим кутом і за положенням ліктів при погляді зі спини оцінюють їх відповідність або невідповідність (Рис. 1.1.). При підозрі на укорочення передпліччя руки обидва лікті ставлять на стіл і оцінюють відповідність або невідповідність положення шиловидних відростків та кінчиків пальців кистей (Рис. 1.2.).

Методом порівняння довжину ніг визначають в положенні хворого лежачи на спині з приведенними одна до другої ногами за умови, що лінія, яка сполучає передьо-верхні клубові ості та вертикальна передня серединна лінія тіла перпендикулярні між собою (Рис. 1.3.). При підозрі на укорочення стегон ноги згинають у колінних і кульшових суглобах і за рівнем розташування колін виявляють невідповідність стегон. При підозрі на укорчення гомілки хворий сідає на високий стілець (так щоб підошви не досягали підлоги) і за рівнем розташування кісточок виявляють невідповідність гомілок (Рис. 1.4.).

Для вимірювання кінцівок та їх сегментів використовують наступні орієнтири. Верхня кінцівка – від акроміону до шиловидного відростка променевої кістки або кінчика III пальця кисті (Рис. 1.5 а). Плече- від акроміону до ліктьового відростка (Рис. 1.5 б). Передпліччя – від ліктьового відростка до шиловидного відростка променевої кістки (Рис. 1.5 в). Нижня кінцівка – від передньо-верхньої ості клубової кістки до внутрішньої кісточки (Рис.1.6 а). Стегно – від великого вертлуга до щілини колінного суглобу (Рис.1.6 б). Гомілка – від щілини колінного суглобу до зовнішньої кісточки (Рис. 1.6 в). При підозрі на деформацію кінцівки визначають відповідність її вісі нормальному положенню. В нормі вісь верхньої кінцівки проходить так, що головка променевої кістки має "лежати" на лінії, що проведено від центру головки плечової кістки до головки ліктьової кістки (Рис.1.7 а). Вісь нижньої кінцівки в нормі проходить так, що внутрішній край надколіннику має "лежати" на лінії, що проведено від передньо- верхньої клубової ості до І пальця стопи (Рис. 1.7 б).

Рис. 1.5. Вимірювання довжини: а – верхньої кінцівки, б – плеча, в – передпляччя (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.6. Вимірювання довжини: а – нижньої кінцівки, б – стегна, в – гомілки (за Г.С. Юмашевим)

Рис. 1.7. Проходження вісі кінцівок в нормі: а – верхньої, б – нижньої (за Г.С. Юмашевим)

Обсяг рухів в суглобах визначають кутоміром (Рис. 1.8) і виражають у градусах. Оцінюють активну і пасивну рухливість.

При підозрі на патологію регіонарного кровообігу потрібно дослідити стан плину крові у периферичних артеріях. Для цього у типових місцях (рис. 1.9) пальпаторно оцінюють наявність пульсації і аускультативно визначають наявність або відстність систоліного шуму.

Рис. 1.8. Застосування кутоміру для визначають обсягу рухів у суглобах (за Г.С. Юмашевим).

При обстеженні м'яких тканин кінцівки оцінюють стан шкіри, наявність її дефектів, локальних змін, набряків, ділянок ущільнення і розм'якшення, флуктуації, крепітації, стан видимих підшкірних вен (варикоз, западіння у вигляді канавки, ущільнення).

При обстеженні живота і органів черевної порожнини велику увагу слід приділити огляду язика. При гострих захворюваннях органів черевної порожнини, перитоніті та гострій механічній кишковій непрохідності внаслідок зневоднення і порушення салівації язик стає сухим.

Огляд живота проводять у вертикальному і горизонтальному положенні. 6 вертикальному положенні нормальну конфігурацію живота характеризує помірне западання епігастрію і незначне випинання гіпогастрію, симетричність. В положенні лежачи на спині у не тучного хворого рівень передньої стінки живота знаходиться нижче рівня реберної дуги. Рівномірне випинання живота спостерігають при ожирінні, парезі кишок, скупченні рідини в черевній порожнині (асцит). Нерівномірне випинання черевної стінки може бути при грижах, кишковій непрохідності, інфільтратах, абсцесах і пухлинах черевної стінки і черевної

1 - позаду кута нижньої щелепи (біфуркація сонної артерії і початкового відділу внутрішньої сонної артерії); 2 – місце прикріплення грудино-ключично- сосцевидного м'язу до ключиці (початковой відділ загальної сонної артерії, підключична артерія); 3-2 см від середини ключиці (хребцева артерія); 6 – парастернальні лінії і точки їх перетинуз реберними дугами (шуми внутрішніх грудних артерій при коарктації аорти); 7 – під мечевидним відростком (черевна аорта, черевний стовбур); 8 – між мечевидним відростком і пупком, справа і зліва (ниркові артерії); 9 – лінія від пупка до середини пупартовой связки (зовнішня клубові артерія); 10 - поперечний палець до середини від середини пахової зв'язки або точка Пирогова (стегнова артерія); 11 - підколінна ямка (підколінна артерія); 12 – за медіальною кісточкою (задня великогомілкова артерія); 13 – на тилі стопи (тильна артерія стопи)! ("ХИРУРГИЯ" Пер. с англ, с дол. "Под ред. Ю.М. Лопухина, В.С. Савельева, 1997).

Рис. 1.9. Місця дослідження пульсу і аускультації артерій

порожнини. У хворих на механічну кишкову непрохідність можуть проявлятись контури роздутих петель кишки. Втягнутим живіт буває у виснажених хворих, при різкому напруженні м'язів передньої черевної стінки на початку перфоративного перитоніту (симптом м'язового захисту, "дошкоподібний" живіт – вісцеромоторний рефлекс при подразненні очеревини). При огляді живота звертають увагу на наявність післяопераційних рубців, їх локалізацію, стан, розміри, дефекти черевної стінки в ділянці рубців (післяопераційні грижі), стан шкіри (колір, плями, крововиливи). Розташування розширених звивистих підшкірних вен в пупковій ділянці ("голова медузи") свідчить про утруднений плин крові по воротній вені, в нижньо-бокових відділах – про затруднення відтоку крові по системі нижньої порожнистої вени. Оцінюють участь черевної стінки в акті дихання. Відсутність зміщення певної ділянки чи всієї черевної стінки при диханні буває при напруженні м'язів в результаті вісцеромоторного рефлексу, що виникає при подразненні очеревини (перитоніт, паралічі діафрагми). При місцевому перитоніті, паралічу одного із куполів діафрагми спостерігають нерівномірне "відставання" одного боку в диханні. Перевіряють активне надування живота (симптом Розанова). Хворому пропонують надути живіт, а потім втягнути його. При гострих запальних процесах в черевній порожнині через різке посилення болю хворий не може цього зробити. При позаочеревинних запальних процесах (плевропневмонія, плеврит), що можуть спричинити біль в животі і напруження передньої черевної стінки, надування і втягування живота можливі.

Діагностичне значення має поява болю (та його локалізація) при кашлі. Визначають наявність перистальтичних шумів. Іноді (при кишковій непрохідності) помітні перистальтичні рухи (симптом Шланге).

Пальпацію живота проводять в положення хворого лежачи на спині із зігнутими у колінах і дещо розведеними ногами (для розслаблення м'язів черевної стінки), лежачи на боці з нахилом живота вперед, на гінекологічному кріслі, стоячи з нахилом тулубу вперед (лікар стоїть позаду хворого). В усіх цих положеннях розслаблюються м'язи черевного пресу. Пальпацію виконують теплими руками, починаючи з ділянки, віддаленої від патологічної так, щоб болюче місце було досліджено в останню чергу. Підготовка – випорожнення сечового міхура і кишок.

При поверхневій орієнтовній пальпації визначають напруження м'язів передньої черевної стінки, болючість та її локалізацію. М'язове напруження (defense musculare) – результат вісцеромоторного рефлексу з боку запаленої очеревини. Його визначають за інтенсивністю опору м'язів. Тонус м'язів вивчають на симетричних ділянках передньої черевної стінки. Напруження може бути на обмеженій ділянці або мати розлитий характер.

Ділянка найбільшої болючості відповідає локалізації запального процесу і місцю найбільшого подразнення очеревини.

На цьому базується симптом Щоткіна-Блюмберга. Його визначають повільним натисканням пальцями руки на передню черевну стінку з наступним раптовим їх відніманням. При подразненні очеревини віднімання пальців різко посилює біль (позитивний симптом Щоткіна-Блюмберга).

Локальну болючість вивчають за допомогою такого прийому: помірне постукування зігнутим пальцем по різних ділянках черевної порожнини (симптом Менделя).

Після поверхневої пальпації виконують глибоку (за Образцовим-Стражеско). Визначають зони найбільшої болючості (відповідно локалізації органів черевної порожнини) та наявність патологічного утворення (пухлина, інвагінація, роздуті петлі, запальна пухлина, їх локалізацію, форму, величину, рухливість, консистенцію, відношення до оточуючих тканин і органів, болючість, поверхню, місце розташування тощо).

Ригідність м'язів передньої черевної стінки – один з основних симптомів перитоніту. Локалізоване напруження м'язів відповідає положенню ураженого органу. Напруження всієї черевної стінки спостерігають при розлитому перитоніті. Особливо різко воно виражено при перфорації порожнистого органу. Ступінь напруженості м'язів живота залежить від характеру вмісту, що потрапляє в черевну порожнину.

Найрізкіша напруження спостерігається при перфорації виразки шлунка, коли в черевну порожнину потрапляє кислий шлунковий вміст. Значно менше напруження м'язів при наявності крові в животі, перфорації пухлини шлунку, навіть при попаданні в черевну порожнину вмісту тонкої або товстої кишки.

Пальпація об'ємного утворення в черевній порожнині (запальний інфільтрат, абсцес, інвагінат) – один з найцінніших результатів об'єктивного дослідження. Для визначення локалізації пухлиноподібних утворень використовують такий прийом: при напруженні передньої черевної стінки пухлина, яка виходить з неї, не зникає. Пухлина черевної порожнини або заочеревинного простору зникає (не пальпується).

При перкусії визначають межі органів черевної порожнини (печінка, селезінка), наявність і розміри патологічних утворів (інфільтрат, пухлина, абсцес) черевної порожнини.

Розрізняють такий характер перкуторних звуків:

• • нормальний тимпаніт;
• • високий тимпаніт – роздуті петлі, скупчення газу в кишках (метеоризм), накопичення газу в черевній порожнині (пневмоперитонеум);
• • приглушений перкуторний звук – скупчення калових мас,
• • різке напруження м'язів передньої черевної стінки;
• • абсолютна тупість (стегновий звук) – наявність рідини (асцит, перитонеальна рідина, кров тощо).

Для виявлення вільної рідини в черевній порожнині (асцит, ексудат, гемоперитонеум) проводять порівняльну перкусію обох половин живота від середньої лінії до бокових відділів, потім на правому і лівому боці. Зміни перкуторного звука (тупість замість тимпаніту) спричиняє вільна рідина у черевній порожнині.

При перфорації порожнистого органа відмічають симптом Спіжарного (відсутність печінкової тупості за рахунок наявності вільного газу під правим куполом діафрагми).

Зона притуплення перкуторного звуку над лоном з горизонтальною увігнутою верхньою межею – ознака вільної рідини у черевній порожнині, з горизонтальною верхньою межею і тимпанітом над нею – ознака скупчення рідини і газу, з випуклою догори верхньою межею – ознака переповнення сечового міхура, збільшення матки, кісти яєчника.

Для виявлення рідини в черевній порожнині застосовують метод флюктуації (ундуляції). На один бік живота лікар кладе долоню, на протилежний – зігнутими пальцями іншої руки проводить відривчасті поштовхи, які при наявності рідини визначає "слухаюча" долоня. Для уникнення помилки слід виключити передачу поштовху по черевній стінці. Для цього медсестра ставить кисть по середній лінії живота. Чітка передача поштовху доводить наявність рідини в черевній порожнині.

В локалізації патологічного процесу дозволяє орієнтуватись ділянка перкуторної болючості (ознака запалення очеревини).

Аускультація дає можливість визначити стан кишкових шумів, наявність судинного шуму. В нормі кишкові шуми виникають через певні проміжки часу як булькаючий приглушений звук. Він може бути посиленим, безупинним, з високим або металічним тоном (механічна кишкова непрохідність). Іноді прослуховують шум "падаючої краплі" (симптом Спасокукоцького). При паралітичній непрохідності, термінальній стадії перитоніту – перистальтика не прослуховується (симптом "гробової тиші"). В останньому випадку прослуховують дихальні шуми і серцеву діяльність.

Виявляють шум плескоту рідини в шлунку, який досягають нанесенням коротких поштовхів по черевній стінці кінчиками напівзігнутих пальців. Шум плескоту, що визначають натще, свідчить про порушення евакуації зі шлунку (стеноз виходу зі шлунку, атонія шлунку). Шум плескоту рідини в кишечнику виявляють при кишковій непрохідності. При стенозі або аневризмі черевної аорти над нею вислуховують систолічний шум.

Пальцеве дослідження прямої кишки – визначають тонус сфінктера, стан слизової (рухомість, інфільтрація, новоутворення, дефекти); наявність і характер вмісту (кал, слиз, кров тощо); балоноподібне розширення порожньої ампули прямої кишки (симптом Обухівської лікарні) при гострій кишковій непрохідності; болючість при тисненні на стінку прямої кишки – синдром подразнення очеревини при гострих запальних процесах черевної порожнини або органів малого таза; випинання або нависання стінки прямої кишки при накопиченні рідини в порожнині малого тазу (запальний ексудат, кров) при перитоніті або внутрішньочеревній кровотечі. Під час дослідження прямої кишки уважно оцінюють її стінки, передміхурову залозу, сечовий міхур і прямокишково- маткову (прямокишково-міхурову) западину (дугласів простір). Кров'янисті виділення (інвагінація, заворот сигмоподібної кишки, тромбоз мезентеріальних судин, пухлини та ін.

Важлива особливість обстеження хірургічного хворого – ретельне дослідження місцевого статусу (status localis morbi). Місцем ураження можуть бути ділянка тіла або орган. Обстеження ураженої ділянки включає огляд, пальпацію, перкусію і аускультацію. При можливості уражену ділянку порівнюють із симетричною. За схемою що? – де? – яке? виявляють характер місцевих змін (зміна кольору або дефект покровів, "пухлина"), їх точну локалізацію і проводять детальну характеристику (стан шкіри, біль, стан оточуючих тканин, розлади місцевих функцій).

Додаткові методи обстеження вибирають, ґрунтуючись на попередньому діагнозі:

Безконтрастна рентгенографія інформативна при захворюваннях і травмах кісток (зміни цілісності, форми, структури – відшарування окістя, взаємне розташування), грудної клітки (можливість виявити пневмоторакс, гідроторакс, абсцес легені, інфільтрацію легеневої тканини), органів черевної порожнини (розрив стінки порожнистого органу черевної порожнини – вільний газ під діафрагмою, кишкова непрохідність – горизонтальні рівні скупчення рідини в кишечнику (чаші Клойбера), підвищений пневматоз кишок, сторонні предмети, рентгеноконтрастні камені в жовчному міхурі і протоках, нирках і сечовивідних шляхах, товстому кишечнику). До непрямих рентгенологічних ознак пошкодження паренхіматозного органу відносять високе стояння купола діафрагми, гемоторакс, перелом нижніх ребер і поперечних відростків поперекових хребців. Інформативність рентгенологічного дослідження – не перевищує 80-85%.

Рентгенконтрастні методи дослідження. Контрастування органу дає можливість дослідити розміри, конфігурацію, розташування і рухливість органу, деформацію або зміщення його, локалізацію, характер, протяжність патологічних змін, функцію (темпи і напрямки евакуацій' контрасту), будову і напрямок ходу нориці (фістулографія).

В якості контрасту використовують водну суспензію сульфату барію (100 г на 80 мл води), повітря, водорозчинні контрасти (для внутрішньосудинного введення).

У діагностиці кишкової непрохідності велике значення має спостереження за пасажем барію по ШКТ, при товстокишковій непрохідності може мати значення екстрена іригоскопія.

Контрастне рентгенологічне дослідження з використанням барію при наявності або при підозрі на перфорацію порожнистого органу черевної порожнини протипоказане!

Ангіографія дає можливість дослідити будову кровоносних судин та її зміни. Показана при підозрі на розшарування аневризми черевної аорти, тромбоз, розрив судини або паренхіматозного органу (печінка, селезінка, нирки тощо), кровотеча неясної етіології, коли клінічні та лабораторні методи вичерпані.

Магнітно-резонансна томографія і комп'ютерна томографія. Методи високоінформативні. Дають можливість дослідити структуру і розміри органів, їх взаєморозташування, вміст порожнин, діагностувати внутрішньопорожнисті (внутрішньочерепні, внутрішньочеревні, внутрішньогрудні, заочеревенні) і внутрішньоорганні (внутрішньомозкові, внутрішньолегеневі, внутрішнопечінкові, внутрішньопанкреатичні, внутрішньоселезінкові, внутрішньониркові та ін.) патологічні процеси і пошкодження. Покази – підозра на наявність цих станів. Протипокази – порушення свідомості, нестабільна гемодинаміка, непідготовленість кишечнику, гострий період травми, травматичний шок, кома, дихальна і серцева недостатність.

КТ-обстеження органів черевної порожнини проводять з використанням контрастних речовин. Підготовка пацієнта – за день до обстеження потрібно виключити продукти, що сприяють підвищеному газоутворенню (чорний хліб, капуста, молоко тощо).

Пункція черевної порожнини (лапароцентез). Покази – підозра на прорив порожнистого органу і перитоніт, підозра на внутрішньочеревну кровотечу або на пошкодження порожнистих органів, коли не удається діагностувати їх за клінічними ознаками. Відносні протипокази – раніше перенесені операції на органах черевної порожнини (дослідження можна виконати у віддаленій від післяопераційного рубця ділянці безтроакарним способом

– за типом мікролапаротомії або провести черезшкірну пункцію черевної порожнини під УЗ-контролем).

В екстренній хірургії можливе проведення діагностичної пункції гнійників під контролем УЗД (в т.ч. піддіафрагмальний абсцес, гнійники печінки і заочеревинного простору). Підготовка

– евакуація шлункового вмісту, спорожнення сечового міхура, туалет передньої черевної стінки. Положення хворого – на спині. Анестезія – місцева інфільтраційна. На 2 см нижче пупка – розріз шкіри, підшкірної клітковини і апоневрозу довжиною до 1,5 см. Апоневроз захоплюють у верхньому кутку затискачем Мікуліча або прошивають його і підтягують черевну стінку догори у вигляді вітрила. Обертальним рухом троакара під кутом 45° проколюють черевну стінку спереду назад у напрямку до мечовидного відростка. Потім витягають стилет і через гільзу троакару в черевну порожнину в різних напрямах вводять поліхлорвінілову трубку відповідного діаметру – "пошуковий" катетер. При цьому постійно аспірірують вміст черевної порожнини шприцом. При отриманні патологічного вмісту – показана лапаротомія. При негативному результаті (суха пункція) через катетер в черевну порожнину вводять 800-1000 мл ізотонічного розчину хлориду натрію. Дренаж фіксують до шкіри. Рану зашивають. При подальшому лабораторному дослідженні цієї рідини визначають кількість еритроцитів, лейкоцитів та ά-амілази. Підвищення еритроцитів – понад 1х1012/л, лейкоцитів – понад 5×109/л та ά-амілази понад 17500 МО є показом до лапаротомії.

Вариант пункції черевної порожнини – пункція дугласового простору, яку проводять через піхву (у жінок) або пряму кишку (у чоловіків).

Лалароскопія. Покази – неможливість встановити діагноз іншими методами. Інформативність – 96%. Протипокази – важка серцево-легенева недостатність, гострий інфаркт міокарда, колапс, калові нориці, множинні післяопераційні рубці передньої черевної стінки, підозра на розрив діафрагми (небезпека підвищення внутрішньочеревного тиску перевищує небезпеку проведення діагностичної лапаротомії), невправимість черевної грижі, діафрагмальна грижа, епілепсія в анамнезі, стенокардія, бронхіальна астма з частими загостреннями, пневмонія, артеріальна гіпертензія. Підготовка – як на операцію. Знеболення – загальне. На ділянку пупка накладають кисетний шов, який захоплює апоневроз. Підтягаючи лігатури, піднімають черевну стінку і голкою Вереша для накладення пневмоперітонеуму проколюють її на 2 см нижче за пупок під кутом 45°. В черевну порожнину вводять 3-5 л газу. Вище пупка розтинають шкіру на довжину 2 см і в черевну порожнину вводять троакар лапароскопу. Стилет заміняють оптичною трубкою з освітлювальною системою і виконують послідовний огляд черевної порожнини. Лапароскопія дає можливість визначити наявність крові, пошкоджень, деструктивних і запальних змін органів.

Ультразвукове дослідження (УЗД) займає провідне місце в силу простоти, неінвазивності і достовірності результатів. Якість дослідження залежить від підготовки лікаря і класу апаратури. УЗ-ехографія при патології органів черевної порожнини дає можливість встановити місце скупчення патологічної рідини, наявності конкрементів (1-2мм), зміни розмірів і структури органів (товщина стінки, діаметр просвіту), об'ємних утворень, абсцес/ інфільтрат черевної порожнини чи заочеревинного простору, виявити странгуляцію і інвагінацію. УЗ дослідження легко проводити повторно (динамічний моніторинг), інформативність перевищує 90%. Цінною є можливість виконання маніпуляцій під УЗ-контролем: пункція і дренування абсцесу, контрастування і дренування жовчовивідних протоків при механічній жовтяниці. Підготовка до УЗД органів черевної порожнини та нирок: за три доби перед дослідженням виключити з раціону чорний хліб, здобу, молоко, горох, квасолю, капусту, сирі овочі та фрукти, солодкі страви. Дослідження проводять натщесерце.

Ендоскопічні методи дослідження дозволяють побачити і впливати на патологічний процес слизової оболонки і нижче розташованих шарів ШКТ (езофагогастродуоденоскопія. колоноскопія, ректосигмоїдоскопія), бронхіального дерева (бронхоскопія). Покази – кровотеча, перфорація, порушення прохідності (підозра на пухлину, скупчення патологічного вмісту, зокрема у дихальних шляхах). Протипокази – гострий інфаркт міокарда, колапс, серцево-судинна декомпенсація, інсульт.

Ендоскопічні методи не тільки уточнюють діагноз, але і дають можливість зупинити кровотечу, реканалізувати пухлину, провести папілосфінктеротомію та ретроградну панкреатохолангіографію. Вони є вирішальними в діагностиці новоутворень в зв'язку з можливістю біопсії для цитологічного та гістологічного дослідження отриманого матеріалу.

 

 

 

"ОСНОВИ ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМ".

Догляд за хворим - це поєднання заходів, які забезпечують багатогранне обслуговування хворого, створюють оптимальні умови і обстановку, що сприяють благополучному перебігу хвороби, скорішому видужанню, полегшення страждання і попередженню ускладнень, виконанню лікарняних призначень. Важливо захищати хворого від впливу негативних чинників, відривати його від надмірної уваги до свого часом важкого стану. Правильний підхід припускає створення сприятливої побутової і психологічної обстановки на всіх етапах лікування.

Стримане, рівне і спокійне відношення допомогти підтримати необхідне терпіння у хворого, здійснити продиктовані лікарем раціональний режим і лікування. Уміння створити оптимістичний настрой у хворого - вагомий внесок у справу його видужання. Важливо пам'ятати, що особисті, психічні чинники істотно впливають на перебіг хвороби, на її хід.

На переживання людини під час хвороби впливають не тільки її характер і можливі наслідки, але і домашня і службова обстановка, обмеження і незручності, пов'язані з лікуванням, і т.д. Правильний підхід припускає знання основ психології хворого, порушення звичних умов існування, стабільності внутрішнього світу призводить до занепокоєння, страху, тривогам.

Знання особливостей психології хворих дозволяє встановлювати правильні взаємовідносини між хворим і тим хто доглядає, що полегшує догляд за хворим: повага і розуміння (більшість), недовіра й обережність (меншість), невіра і повне заперечення (одиниці); довіра і взаємна повага

Загальний догляд. Обсяг догляду залежить від стану постраждалого, відповідно до якого лікар може призначити йому суворий постільний режим (не вирішується сидіти), постільний режим (можна рухатися в постелі, не покидаючи їі), нашвпостільний режим (можна ходити по помешканню) і так званий загальний режим, коли рухова активність хворого істотно не обмежується. Природно, що чим менше вона обмежена, тим у більшому ступені хворий може обслуговувати себе самий. Проте навіть можливість повного самообслуговування не звільняє близьких від необхідності догляду за ним, створення при цьому максимально можливих умов комфорту, необхідного психологічного клімату, забезпечення рекомендованого лікарем режиму харчування і раціону, спостереження за станом хворого і виконанням їм лікарських призначень.

Кімната, що призначена для хворого, повинна бути простора, світла, і по можливості, захищена від шуму, ізольована. Достаток повітря і світла, оптимальний температурний режим у помешканні роблять сприятливий вплив на організм при будь-якому захворюванні При відсутності кондиціонера помешкання провітрюють. Для захисту хворого, від холодного потоку повітря під час провітрювання кімнати, його тіло добре прикривають ковдрою, а голову - рушником або шарфом. Влітку вікна можуть бути відкриті цілодобово, зимою відчиняти фрамуги (кватирки) протягом 3-5 разів на добу. Неприпустимо замість провітрювання опилювати помешкання різноманітними ароматними засобами. Температура в помешканні повинна бути постійна, у межах 18-20 градусів, а відносна вологість повітря - 30-60%. При необхідності підвищення вологості в кімнаті ставлять судини з водою або кладуть зволожене дрантя на опалювальні батареї, для зменшення вологості помешкання посилено провітрюють. Достаток денного світла необхідно хворому, вид сонця і неба сприятливо впливає на його настрій і стан. Силу світла варто зменшувати лише при захворюваннях очей і деяких хвороб нервової системи. Електричні лампочки повинні бути прикриті матовими абажурами, а вночі залишають включеними лише нічники.

Необхідно старанно підтримувати чистоту помешкання. Убирання варто проводити не рідше 2 разів у день: віконні рами, двері, меблі протирають вологим дрантям, поли миють або протирають щіткою, обгорнутою вологим дрантям. Килими, портьєри й інші предмети, де може накопичуватися пилюка, переважно видалити або часто витрушувати або чистити пилососом. Завжди необхідні шумозахисні міри: ізоляція від транспортних і вуличних шумів, зниження гучності звучання телевізорів, радіоприймачів і інше.

Для важкохворих необхідна підкладна клейонка, гумове коло, підкладне судно, сечоприймач. Постіль хворого повинна бути достатньої довжини і ширини, із рівною поверхнею, зручною й охайною. Бажано використовувати багатосекційний матрац, поверх якого кладуть простирадло, при необхідності під простирадло підкладають клейонку. У ряді випадків, наприклад при поразках хребта, під матрац кладуть твердий щит. Бажано таке розміщення ліжка, яке дозволяє підійти до хворого по обидва боки, ліжко не варто ставити поруч о джерелами обігріву помешкання.

Важкохворим допомагають роздягтися, зняти взуття, в особливих випадках при необхідності одяг обережно розрізають.

Зміну постільної білизни важкохворим потрібно робити уміло, не створюючи для них незручної пози, змушеного м'язової напруги, не завдаючи біль. Хворого бережно пересувають на край постелі, щоб звільнилася частина простирадла, скатують як бинт, на цій частині постелі розстеляють свіже простирадло, на яке і перекладають хворого. Найважливіше значення має дотримання правил особистої гігієни хворому. Необхідно щоденний ранковий і вечірній туалет, щоб шкіра була чиста і нормально функціонувала. Варто пам'ятати, що шкіру хворого забруднюють виділення сальних і потових залоз, рогові лусочки, мікроби і пилюка, а шкіру промежини - виділення сечостатевих органів і кишечнику. При відсутності протипоказань хворого з дозволу лікаря миють у ванній або під душем не рідше 1 разу в

тиждень. Якщо ванна і душ протипоказані, то, крім умивання, його щодня обтирають ватяним тампоном, змолоченим кип'яченою або туалетною водою, краще горілкою або одеколоном. Голову, шию і верхню частину тулубу варто мити щодня, руки - перед кожним прийомом їжі. При суворому постільному режимі ноги миють не рідше трьох разів у тиждень, ставлячи для цього на ліжко тазик.

Пахова область, пахові складки, складки шкіри під грудними залозами, регулярно миють або протирають камфорним спиртом, горілкою або одеколоном щоб уникнути попрілості.

Важкохворі, виснажені і ті, що знаходяться тривалий час у постелі, потребують в особливо ретельному догляді за шкірою, щоб уникнути утворення пролежнів у місцях, що піддаються тривалому тиску. З цією ціллю протирають шкіру хрестця і попереки два рази в добу камфорним спиртом і підкладають під хрестець гумове коло, обгорнене чистою наволочкою.

Раціональне харчування хворих - суттєвий елемент у лікуванні та догляді, так як характер їжі і режим харчування можуть сприятливо вплинути на течію хвороби і прискорити одужання. Основні принципи харчування - збалансування їжі і раціональний режим (посилене харчування або щадяча дієта).

Спостереження за станом постраждалого - важлива умова успіху лікування. Лікарю необхідно доповідати про всі зміни, які проходять з хворим (як за станом психіки так і за станом хвороби). При догляді за хворим - необхідно враховувати як особливості віку хворого, так і особливості догляду захворими при різних захворюваннях (органів дихання, серцево-судин-ними, травмами, ранами, опіками, інфекційними захворюваннями, шлунково-кишкового тракту, очей, отруєннях (зараженнях), ударах, переломах, вивихах, кожних покровів, психічних захворюваннях, травмах тощо).

Керівник ставить декілька запитань щодо перевірки стану засвоєння матеріалу і при необхідності робить додаткові роз'яснення, після чого робить короткі підсумки і ставить завдання на підготовку до наступного заняття.

 

 

 

 

Обстеження пацієнта медичною сестрою

Правильно лікувати хворого, запобігати ускладненням, загостренням та рецидивам хірургічних хвороб можна лише тоді, коли хвороба своєчасно і правильно розпізнана.

Виявити хворобу можна лише тоді, коли пацієнт обстежений планомірно, методично, всебічно і уважно.

Обстежуючи хворого, спостерігаючи та доглядаючи за ним, потрібно обережно та уважно ставитись до нього як до особи, щадити його психіку, заспокоювати та підбадьорювати надією на швидке одужання. Слід пам’ятати, що необережно, необдумане слово медичної сестри впливає на хворого дуже негативно.

Медсестринська діагностика та обстеження пацієнта є послідовним і динамічним процесом збору і аналізу даних про стан здоров’я пацієнта і складається зі:

1)збору анамнезу;

2)об’єктивного (фізичного обстеження);

3)лабораторного та інструментального досліджень.

Ці дані дають можливість створити базу даних про пацієнта і оформити «сестринську» карту стаціонарного або амбулаторного хворого.

Важливим етапом медсестринської діагностики є збір анамнезу та виявлення загальних відомостей про хворого. При цьому з’ясовують прізвище, ім’я, по батькові; вік; освіту; національність; сімейне становище; професію; в якій установі, підприємстві працює, на якій посаді чи домогосподарка, пенсіонер; місце проживання; дату госпіталізації.

Якщо стан хворого тяжкий і він не може говорити (різкий біль, сильна задишка, кровохаркання, значна слабкість тощо), треба розпитати тільки про ті відомості, які відомі лише йому. Розпитувати важкого хворого слід у такій формі, щоб він відповідав одним словом або знаком, стверджувальним чи заперечу вальним.

Якщо хворий перебуває в непритомному стані або втратив мову, потрібно розпитати родичів чи інших осіб, які доставили хворого, або ж без попереднього розпитування провести його об’єктивне обстеження.

У разі раптового захворювання, тяжкої травми треба швидко провести коротке опитування, зібрати найнеобхідніші відомості, бо стан хворого може погіршитись і розпитування виявиться неможливим.

Основні скарги хворого.Спочатку з’ясовують головні, або провідні, скарги, детально виявляють їх характер. Вивчення основних скарг дозволяє часто зробити висновок про загальний характер захворювання. Для того щоб не пропустити яких-небудь відомостей про хворобу, його розпитують в певній послідовності і за певною системою.

Тяжкохворі, особливо з гострою патологією органів черевної порожнини (перитоніт, закрита травма живота та ін.), не можуть довго розмовляти, тому частину скарг у них треба з’ясувати під час об’єктивного обстеження і надання невідкладної допомоги.

Узнать стоимость

Історія захворювання. Необхідно встановити: коли (скільки часу тому), як (раптово, відразу гостро, повільно, раптово), за яких умов, якими ознаками і в якій послідовності виникли прояви даного захворювання; коли звернувся за допомогою; яке лікування застосовували, і які його результати.

Особистий анамнез. Це спеціальна медична біографія хворого, в якій у хронологічному порядку викладаються основні вікові періоди життя – дитинство, юність, зрілий вік. З’ясовують перенесені хвороби, спадковість, історію сім ї (генограма) – чим хворіли брати, сестри, батьки, дід, баба. Важливе значення має виявлення шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю, наркотиків і ін.), соціально-побутових умов життя.

Наявні та потенційні проблеми пацієнта. На основі анамнезу хворого необхідно встановити теперішню наявну (біль, гарячка, кровотеча, нудота та ін.) і потенційну проблеми хворого: давність і характер захворювання (гостре, підгостре, хронічне); перебіг захворювання (покращання, стабільне, погіршання); причини захворювання, застосовані методи лікування та їх ефективність. Після цього встановлюють медсестринський діагноз. Ним може бути окремий симптом або синдром.

Фізичне обстеження хірургічного хворого. Ознайомившись зі скаргами хворого, анамнезом розвитку захворювання, соціально-побутовими умовами, сімейним анамнезом, починають об’єктивне обстеження.

Загальний огляд хворого як діагностичний метод має надзвичайно важливе значення в медсестринській діяльності. За допомогою огляду складається загальне враження про стан організму хворого в цілому, а також іноді є можливість встановити діагноз з «першого» погляду (пахова грижа, гангрена стопи, флегмона та ін.). Огляд проводять при денному світлі або лампі денного світла. Крім прямого освітлення, необхідно застосовувати бокове, яке дозволяє більш чітко виявити наявність різних пульсацій на поверхні тіла (верхівковий поштовх серця, дихальні рухи грудної клітки, перистальтика кишечника).

Техніка огляду.З’ясовують зміни загального стану: хороший, задовільний, тяжкий, дуже тяжкий; хворий неспокійний, збуджений; стогне, кричить від болю; пригнічений, загальмований. Оцінює вираз обличчя – жвавий, бадьорий, осмислений, спокійний, зосереджений, збуджений, гнівний, переляканий, стомлений, страждальницький, сумний, байдужий, нерухомий, маскоподібний. Обличчя може бути бліде, червоне, змарніле, одутле та ін.; вкрите холодним потом. Шкіра обличчя: тілесного кольору, бліда, землиста, жовта, гіперемована. Свідомість – ясна, сплутана, затьмарена. Виявляють положення хворого в ліжку – активне (хворий може вільно міняти положення), вимушене (хворий лежить у певному положенні, як правило, для полегшення свого стану), пасивне (хворий лежить нерухомо).

З’ясовують стан живлення – хороший, середній, недостатній, ожиріння, кахексія та ін.

Важливим в обстеженні хірургічного хворого є вивчення місця захворювання (status localis morbi, localus morbi). Місцем ураження можуть бути ділянка тіла, орган, кінцівка, шия, голова та ін. Обстеження ураженої ділянки розпочинають з місцевого огляду. Метою його є детальне вивчення вогнища захворювання. Якщо воно локалізується на одному боці тіла або на одній з кінцівок, то його розміри і характер вдається легше визначити шляхом порівняльного огляду.

Пальпація (від лат. рalpatio - обмацування) – клінічний метод обстеження за допомогою дотику з метою вивчення фізичних властивостей і чутливості тканин і органів, топографічних співвідношень між ними і виявлення деяких функціональних явищ в організмі (температури шкіри, пульсації судин, перистальтики кишечника). Фізіологічною основою пальпації є відчуття, яке виникає при тисненні і рухах пальців. Пальпацію, як правило, проводять за певною схемою і методикою. Наприклад, шкіру і м’язи пальпують, взявши їх у складку для визначення їх товщини, пружності, еластичності. Для визначення температури різних ділянок тіла руки кладуть плазом на тулуб, кінцівки (при шоку), на симетричні суглоби (при запаленні суглоба). Пальпаторно досліджують пульс, при цьому визначають стан артеріальної стінки, характер і якість пульсу. Важливу роль відіграє пальпація в діагностиці захворювань органів черевної порожнини. Спеціальні методи пальпації застосовують в акушерській, гінекологічній та урологічній практиці. За способом виконання розрізняють поверхневу і глибоку пальпацію. Деякі особливості властиві глибокій пальпації живота. Так, наприклад, фізіологічне напруження м’язів черевної стінки вдається подолати через тиснення. При цьому відчуття в кінчиках пальців порушується і інформація про стан внутрішніх органів є недостовірною. Щоб цього не сталось, рекомендують покласти кінці пальців другої руки на середні фаланги пальпуючої кисті і натискувати при цьому з відповідною силою, лише тоді можна зберегти відчуття пальпуючи пальців.

В окремих випадках застосовують бімануальну пальпацію, при якій руки рухаються одна на зустріч другій. При цьому пальпований орган або патологічне вогнище знаходиться між двома руками.

Для обстеження порожнистих органів проводять спеціальну пальпацію – обмацування просвіту органа (ротова порожнина, пряма кишка, піхва). Дослідження ротової порожнини проводять одним або двома пальцями. Ректальне дослідження проводять у рукавичці вказівним пальцем, при максимальному згинанні всіх інших пальців, при цьому положення хворого може бути коліно-ліктьове, на спині або на боці.

Перкусія(від лат. percussio - вистукування) – метод обстеження. Який ґрунтується на постукуванні по поверхні тіла хворого з оцінкою характеру звуку. Найкраще перкусію проводити в стоячому або сидячому положенні хворого, у тяжкохворих – у лежачому. Перкусія буває опосередкованою (через плесиметр, палець по пальці) та безпосередні (постукування подушечкою вказівного пальця безпосередньо по поверхні тіла). Перкусія буває гучною (нормальна сила перкуторного удару) і тихою (порогова). Звуки, які виникають при перкусії, мають свою силу, висоту і відтінок. За силою розпізнають гучний, або ясний, тихий, або тупий звук; за висотою – високий і низький; за відтінком – тимпанічний, нетимпанічний, і звук з металевим відтінком.

Аускультацію (від лат. auscultatio – вислуховування) проводять за певними правилами і умовами. В приміщенні повинно бути тихо, тепло. Під час аускультації хворий стоїть або сидить. Тяжкохворий може лежати в ліжку. Слід уникати вислуховування над поверхнею шкіри, де є волосся, оскільки тертя його викликає додаткові звуки. Необхідно уникати тиску, тому що у цьому випадку в зоні прилягання стетоскопа, настає послаблення вібрації тканин. Аускультація має значення при хірургічному обстеженні для визначення характеру перистальтики кишок при різних абдомінальних і судинних захворюваннях, при післяопераційних ускладненнях.

Антропометрія(від грец. anthropos - людина. metron - міра) – метод вимірювання морфологічних і функціональних ознак людини. Вимірювання зросту і довжини тулуба має велике значення для оцінки загального фізичного розвитку хворого і пропорційності розвитку окремих частин тіла. Остання може порушуватись при деяких уроджених (хондродистрофія) і набутих у дитячому віці захворюваннях (деякі ендокринні хвороби). Крім визначення росту і довжини тулуба, нерідко вимірюють об’єм грудної клітки, живота, шиї, голови, розміри нижніх кінцівок, таза та величину пухлинного запального процесу. Масу тіла визначають шляхом зважування. Ростово-ваговий показник з’ясовують за формулою

М х 100 : Р

де М – маса тіла в кілограмах, Р – зріст у сантиметрах.

Нормальне співвідношення росту і маси виражають індексом 37- 40. М’язову силу визначають динамометром.

Регулярне зважування хворого дає цінні дані про порушення обмінних процесів в організмі.

Додаткові методи обстеження

Лабораторне дослідження включає загальний аналіз крові та сечі, біохімічний аналіз крові, аналіз крові на цукор та ін. Під час дослідження крові визначають рівні гемоглобіну, еритроцитів, лейкоцитів, формулу крові (поява молодих форм нейтрофілів, зсув лейкоцитарної формули вліво може вказувати на наявність у хворого запального процесу), гематокрит, кількість тромбоцитів, стан антизгортальної системи крові, швидкість кровотечі та час згортання крові.

У кожного хворого визначають групу крові і резус-фактор, незалежно від того, проводились ці дослідження раніше чи ні.

Для визначення рівнів електролітів, білірубіну, показників кислотно-лужної рівноваги, залишкового азоту, креатині ну та ін., призначають біохімічний аналіз крові.

При дослідженні сечі звертають увагу на питому вагу, колір, реакцію (кислу, лужну,), наявність білка, цукру, циліндрів, клітинних елементів. Так, глюкозурія може свідчити про цукровий діабет. Мікроскопічне дослідження сечі допомагає в діагностиці пієлонефриту (наявність лейкоцитів, епітелію), ниркової кольки (наявність еритроцитів).

Для визначення деяких субстанцій (креатинін, кортикостероїди, електроліти та ін.) досліджують добову сечу.

Кров і сечу досліджують не лише з метою встановлення діагнозу, але й у процесі лікування, що дає можливість стежити за його ефективністю.

Важливе значення мають імунологічні дослідження: кількість Т- і В- лімфоцитів, рівень імуноглобулінів, рівень лізоциму, комплементу та інших факторів.

У хірургічних хворих проводять і мікробіологічне дослідження – виділення мікроорганізмів з ексудату, гною, крові, сечі, харкотиння, визначення їх вірулентності і чутливості до антибактеріальних препаратів.

Для уточнення діагнозу, особливо в онкологічних хворих, проводять цитологічне та гістологічне дослідження. Матеріалом для цих досліджень слугують пунктати, шматочки тканин, взятих під час операцій, ендоскопічних досліджень; мазки з поверхні пухлин, осади рідин, отриманих із плевральної або черевної порожнини.

Часто у хірургічних хворих доводиться вдаватись до додаткових, іноді складних методів дослідження. До них належать аналіз шлункового соку, дуоденального вміст, визначення гормонів у крові та ін..

Важливу роль у діагностиці хірургічної патології відіграють інструментальні та апаратні методи дослідження. Серед них на першому місці – термометрія та вимірювання артеріального тиску. Поряд із вимірюванням температури тіла під пахвою у хірургічних хворих, особливо із ураженням органів черевної порожнини часто визначають температуру у прямій кишці. Це має діагностичне значення при гострих запальних процесах у черевній порожнині (гострий апендицит, перитоніт, запалення яєчників та маткових труб).

Узнать стоимость

У хворих, які перебувають у тяжкому стані, особливо шоковому, вимірюють венозний тиск (ВТ) шляхом пункції периферичних вен на руках і шиї або шляхом введення центральні вени тонкого катетера, який з’єднується з водяним манометром (апарат Вальдмана). Нормальним тиском у периферійних венах вважають 80- 120 мм. рт. ст..

Рентгенологічне обстеження. У хірургічній практиці частіше використовують рентгеноскопію, за допомогою якої можна визначити розміри і конфігурацію органів, виявити ділянки ущільнення в легенях, контури пухлин. За допомогою рентгенографії можна отримати графічне зображення органів і різних змін на плівці. Для обстеження порожнистих органів проводить їх контрастування (шлунок, кишечник, жовчний міхур, ниркові миски, сечовий міхур). Дослідження жовчного міхура (холецистографія, холеграфія) проводять за допомогою йодовмісних контрастних речовин, які вводять всередину (білітраст, холевід, йопогност) або внутрішньовенно (білігност).Рентгенологічне дослідження ниркових мисок проводять за допомогою урографіну (пієлографія). Рентгеноконтрасне дослідження дихальних шляхів (бронхографія) проводять шляхом спеціального заповнення бронхів йодоліполом. Дослідження судин (ангіографія) здійснюють за допомогою кардіотраста. Дослідження серця проводять за допомогою рентгенокімографії, нерідко використовують пошарову томографію, комп’ютерну томографію.

Ендоскопія – огляд внутрішньої поверхні порожнистих органів, проводять за допомогою ендоскопів (фіброгастроскоп, дуаденоскоп, холедохоскоп). Її застосовують для обстеження стравоходу (езофагоскопія), шлунка (гастроскопія), двадцятипалої кишки (дуаденоскопія), прямої і сигмоподібної кишки (ректороманоскопія), трахеї і бронхів (трахеобронхоскопія), черевної порожнини (лапароскопія), сечового міхура (цистоскопія). Під час ендоскопії можна додатково проводити біопсію тканин органа для гістологічного дослідження, виконувати різні оперативні втручання, фотографування і ін.

Радіоізотопне дослідження полягає у внутрішньовенному або пероральному введенні радіоактивних ізотопів. Ці ізотопи мають короткий період піврозпаду і не впливають на організм. Розподіл радіоактивного ізотопу в органах фіксують за допомогою спеціального апарата-індикатора – радіоізотопного сканера.

Ультразвукове дослідження. Ультразвукове сканування, ехолокація, доплерографія ґрунтується на використанні ультразвукових променів і дозволяє виявити камені у жовчному міхурі, нирках, пухлини, кісти, абсцеси в печінці, селезінці, мозку та ін. Ультразвукове дослідження не шкідливе а за своєю інформативністю перевищує рентгенологічне.

Комп’ютерна томографія. Цей метод ґрунтується на виявленні і комп’ютерному зображенні ступеня поглинання рентгенівських променів в органах при наявності в них анатомічних змін (пухлини, кісти, абсцеси, камені, запальні інфільтрати та ін.). Він дозволяє чітко визначити локалізацію патологічного процесу і вибрати найбільш раціональний метод лікування.

Ядерно-магніто-резонансна томографія. В основі її лежить виявлення резонансного магнітного випромінювання, яке виникає в органі або тканинах під дією спрямованого потужного електромагнітного випромінювання. Інформація фіксується і обробляється на комп’ютері. Метод дозволяє визначити форму, розміри, наявність патологічних утворів (пухлин, кіст, гнійників) з відображенням поперечного і сагітального зрізів тіла.

ЗАВДАННЯ ЗАПОВНІТЬ ЛИСТ 004/о

АТ 130 /84 мм.рт.ст.

Температура 37,3 ^оС

ЧДД 16 хв

ЧСС 83 хв

 

 

 

 

 

																				Код форми за ЗКУД  !__!__!__!__!__!__!__! Код закладу за ЗКПО   !__!__!__!__!__!__!__!
МОЗ України               _________________________________        найменування закладу																				МЕДИЧНА ДОКУМЕНТАЦІЯ ФОРМА 004/о Затверджена наказом МОЗ України  26.07.99 р. № 184
Т  Е  М П  Е  Р  А  Т  У  Р  Н  И  Й     Л  И  С  Т  О  К
Карта № _______                    Прізвище, ім'я, по батькові ___________________________________ ____																													Палата№_____
Дата
День хвороби
День перебування в стаціонарі			1		2		3		4		5		6		7		8		9		10		11		12		13		14		15
П	АТ	Т0	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В
140	200	41
120	175	40
100	150	39
90	125	38
80	100	37
70	75	36
60	50	35
Дихання
Вага
Випито рідини
Добова кількість сечі
Випорожнення
Ванна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День перебування в стаціонарі			16		17		18		19		20		21		22		23		24		25		26		27		28		29		30		31
П	АТ	Т0	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В	Р	В
140	200	41
120	175	40
100	150	39
90	125	38
80	100	37
70	75	36
60	50	35
Дихання
Вага
Випито рідини
Добова кількість сечі
Випорожнення
Ванна