Викладач	Стоянова Л.П.
Предмет	Мікробіологія
Група	2 – А с/с
Дата	Згідно розкладу  14.05.2021
Тема Лекція	Тема: Рикетсії. Хламідії. Мікоплазми. Патогенн гриби

Лекція10

Тема: Рикетсії. Хламідії. Мікоплазми. Патогенн гриби

               

І. Актуальність: Рикетсії типові прокаріоти, облігатні внутрішньоклітинні паразити, поліморфні, грам(-). Уражають теплокровних тварин і людей. Захворювання називаються рикетсіозами. В Україні реєструється хвороба Бриля (рецидивний варіант епідемічного висипного тифу), марсельська і волинська гарячки.

Хламідії вперше виявлені С. Провачеком. Вони утворюють внутрішньоклітинні мікроколонії, оточені мантією „хламидою” (від грец. Chlamus – плащ). Захворювання, які спричиняють хламідії, називаються хламідіози. Всі хламідії патогенні, уражають людей, птахів, ссавців. Найбільшу проблему для медицини являє Clamydia trachоmatis збудник трахома. Хронічне специфічне захворювання очей. Урогенітальний хламідіоз є поширеним серед захворювань, що передаються переважно статевим шляхом. Тяжким ускладненням урогенітального хламідіоза є хвороба Рейтера. Вона належить до мікст-інфекції. Головним симптомом є поліартрит. Clamydophila psittaci збудник пситакозу (орнітозу) – це гостре інфекційне захворювання. Джерелом є папуги і птахи. Вхідні ворота слизових оболонок очей і верхніх дихальних шляхів. Clamydophila pneumoniae – спричиняє бронхопневмонію.

Назва „мікоплазми” походить від грецького слова mykos, що означає м’який, мають м’яку оболонку. Хвороби мають загальну назву мікоплазмоз. Найбільш поширеним захворюванням є мікоплазмова пневмонія, або респіраторний мікоплазмоз. Мікоплазми ускладнюють перебіг багатьох вірусних інфекцій, особливо грипу і парагрипу. При змішаній мікоплазмово-грипозній інфекції летальність досягає 10 %. Доведено, що вади розвитку плода мертвонародження, рання дитяча смертність часто пов’язані з внутрішньоутробним зараженням плода мікоплазмовою інфекцією.

               

ІІ. Навчальні цілі:

Ознайомитись з патогенетичними закономірностями інфекційного процесу, спричиненого рикетсіями, хламідіями, мікоплазмами.

Знати: Мікробіологічну характеристику рикетсій, хламідій, мікоплазм.

Методи мікробіологічної діагностики. Препарати для специфічного лікування та профілактики.

Вміти: Відбирати, транспортувати патогенний матеріал до бактеріологічної лабораторії. Проводити посів на живильні середовища.

               

ІІІ. Виховні цілі: Виховувати у майбутніх медпрацівників дотримання профілактичних заходів, спрямованих на виявлення й ізоляцію хворих, поліпшення санітарно-побутових і санітарно-гігієнічних умов.

               

Обладнання: презентації, таблиці, препарати для лікування.

               

Міжпредметні зв’язки: біологія, хімія, анатомія, фізіологія, латинська мова, генетика, фармакологія.

               

 

План

1. Мікробіологічна характеристика рикетсій, хламідій, мікоплазм.
2. Особливості епідеміології, патогенезу і клініки рикетсіозів, хламідіозів, мікоплазмозів.
3. Методи мікробіологічної діагностики висипного тифу, хламідіозів і хвороб, спричинених мікоплазмами.
4. Заходи профілактики епідемічного висипного тифу, хламідіозів, мікоплазмозів.
5. Препарати для лікування.

               

Питання для самоконтролю: Для діагностики висипного тифу використовують РА на 5-й день захворювання, титр сироватки 1:80 через 10 днів не змінився. Чи підтвердився DS серологічно? Ні.

                Рикетсії. Хламідії. Мікоплазми. Патогенні гриби.

Навчальна мета:

— знати мікробіологічну характеристику патогенних грибів, рикетсій, хламідій, мікоплазм;

— розуміти патогенетичні закономірності інфекційного процесу, спричиненого патогенними спірохетами, рикетсіями, хламідіями, мікоплазмами;

— знати методи мікробіологічної діагностики;

— знати препарати для специфічного лікування та профі лактики.

План.

Загальна характеристика рикетсій. Загальні дані про збудника висипного тифу. Імунітет. Взяття матеріалу і заходи безпеки. Лабораторна діагностика. Специфічна профілактика. Медична етика і деонтологія.

Короткі дані про хламідій, їх біологічні властивості, роль у патології людини. Принципи мікробіологічної діагностики. Профілактика і терапія.

Короткі дані про мікоплазми, патогенні види; основні властивості, роль у патології людини. Методи лабораторної діагностики. Профілактика і терапія.

Мікробіологічна характеристика дерматоміцетів, їх роль у патології людини. Трихофітія. Мікроспорія. Фавус. Епідермофітія. Гриби роду Candida. Короткі дані. Патогенез хвороб. Методи лабораторної діагностики грибкових хвороб. Лікування. Профілактика.

Короткі дані про актиноміцети.

РИКЕТСІЇ.

Загальна характеристика. Рикетсії — це велика група дрібних поліморфних грамнегативних бактерій, які є, за невеликим винятком, облігатними внутрішньо-клітинними паразитами. Назву цій групі бактерій дав португальський бактеріолог Е. да Роха-Ліма (1916) на честь американського бактеріолога Х.Т. Риккетса, який брав участь у боротьбі з епідемією висипного тифу у Мексиці, де під час роботи заразився і трагічно загинув.

Рикетсії уражають членистоногих, теплокровних тварин, а також людей. Захворювання називаються рикетсіозами. Рикетсіози поширені в усіх країнах світу. В Україні реєструються хвороба Бриля (рецидивний варіант епідемічного висипного тифу), марсельська і волинська гарячки.

 

Рикетсії — типові прокаріоти. Структура клітинної стінки така сама, як у всіх грамнегативних бактерій. Вони мають паличкоподіб­ну, кокоподібну, ниткоподібну форми. Спору не утворюють, утворюють мікрокапсулу. Рикетсії культивують у курячому ембріоні, культурі клітин, в організмі чутливих тварин протягом 7 діб. Ри­кетсії проходять дві стадії розвитку: вегетативну та спокою. У вегетативній стадії вони мають паличкоподібну форму, активно розмножуються, рухливі; у стадії спокою мають сферичну форму, не розмножуються, нерухливі.

ЗБУДНИК ЕПІДЕМІЧНОГО ВИСИПНОГО ТИФУ.

 

Збудником епідемічного висипного тифу є К. рговазекіі. В окрему нозологічну форму висипний тиф був виділений у другій половині XIX ст. завдяки працям російського лікаря С.П. Боткіна (1868) та німецького лікаря В. Гризінгера (1887). Через велику поширеність у країнах Європи хвороба отримала назву "європейський висипний тиф". Найбільша епідемія була зареєстрована в Росії в часи Першої світової та громадянської воєн 1914—1922 років, коли перехворіло 25 млн людей, 3 млн з яких померли. Смертність у разі відсутності етіотропного лікування становила 10—60 %. Епідемічна ситуація неоднорідна.

Постінфекційний імунітет тривалий, напружений, але нестерильний. Збудник тривалий час (декілька десятків років) зберігається внутрішньоклітинно у стані спокою. Рецидиви хвороби можливі через 10—30 років і більше внаслідок ослаблення імунітету.

Матеріалом для дослідження є кров хворого. Для дослідження використовують серологічний, біологічний і алергійний методи.

Найбільше практичне значення має серологічний метод. Використовують реакцію аглютинації рикетсій (РАР), РЗК, РНГА, реакцію непрямої імунофлюорес-ценції.

Для виділення культури рикетсій проводять зараження морських свинок, білих мишей, курячих ембріонів або культур клітин. Алергійну пробу ставлять внутрішньо-шкірно для виявлення гіперчутливості уповільненого типу.

У системі заходів профілактики вирішальне значення має своєчасне виявлення хворих та їх госпіталізація. Основним завданням є ліквідація педикульозу. Контактні особи підлягають медичному нагляду протягом 25 діб. В осередку інфек-ції проводять заключну дезінфекцію та, за наявності педикульозу, дезінсекцію. Специфічну профілактику проводять тільки за епідеміологічними показаннями, використовують живу вакцину, а також комбіновану вакцину із рикетсій Провачека штаму Е та антигенів рикетсій, хімічну вакцину, яка складається з антигенів клітинної стінки рикетсій.

Для етіотропного лікування використовують антибіотики тетрациклінового ряду, в тому числі пролонгованої дії (доксицикліну гідрохлорид, окситетрацикліну гідрохлорид, метацикліну гідрохлорид, морфоциклін), макроліди (олеандоміцин, еритроміцин), нітрофурани. Для лікування осіб зі зниженою реактивністю організму використовують імуномодулятори (метилурацил, пентоксил).

ЗБУДНИК ЕНДЕМІЧНОГО ВИСИПНОГО ТИФУ (ТИФУ ЩУРІВ).

Збудником ендемічного висипного тифу є К. іурпі. Перші випадки захворювання, яке нагадувало висипний тиф, було зареєстровано серед докерів міста Аделаїда (Австралія) в 1922—1923 роках. Збудник був відкритий у 1928 році швейцарським лікарем X. Музером, на честь якого раніше ці рикетсії називали К. тоозегі. Захворювання реєструються в країнах Північної і Південної Америки, басейнів Північного, Балтійського, Середземного, Чорного і Каспійського морів, в Африці, на Далекому Сході, у Північній Австралії.

За розміром і формою К. іурпі схожі на К. рголгагекіі, але вони менш поліморфні. За антигенною структурою також схожі на К. ргошагекіі, мають спільний з ними термостабільний О-антиген. Але К. £урМ мають свій видоспецифічний термола-більний антиген, завдяки чому їх серологічно диференціюють з К. ргошагекіі.

К. іурМ добре розмножуються в жовтковому міхурі курячого ембріона, зумовлюючи його загибель через 6—8 діб після зараження. Патогенність, як і в К. рголуаяекіі, зумовлена ендотоксином і токсичним поверхневим білком. Морські свинки проявляють до К. іурпі таку ж сприйнятливість, як і до К. ргошагекіі. Гарячка у свинок проявляється через 3—7 діб. Найбільш характерною ознакою є скротальний (запалення оболонок яєчок) феномен. Він проявляється у самців тільки після внутрішньоочеревинного зараження і виявляється з першого дня гарячки. Білі миші також чутливі до К. Іурпі у разі будь-якого способу зараження. Після інтраназально-го зараження у тварин розвивається смертельна пневмонія. лами. За рахунок спільного антигену у К. ргодуагекіі і К. іурЬі виникає перехресний імунітет.

У зв'язку з великою схожістю клінічного прояву епідемічного і ендемічного висипного тифу провідну роль відіграє серологічна діагностика. Використовують РАР, РПГА, ІФА.

Неспецифічна профілактика спрямована на знищення щурів, мишей, захист харчових продуктів від забруднення сечею гризунів, а також на захист портових міст від завезення щурів на кораблях. Для специфічної профілактики використо-вують убиту вакцину із К. іурМ за епідеміологічними показаннями.

Для лікування використовують тетрацикліни, макроліди, нітрофурани.

 

ХЛАМІДІЇ.

Хламідії були вперше виявлені С. Провачеком у 1907 році, який дав їм назву "спіатуйогоа" у зв'язку з тим, що вони утворюють внутрішньоклітинні мікроколонії, оточені мантією — "хламідою" . Хламідії виділені в окремий порядок Сіатуоііаіез, родину СЬІатуйіасеае, яка включає два роди: Сіатусііа і Сіатусіорпііа. Найбільшу роль в патології людей відіграють вид С. ігасЬотаїііз, який належить до роду Сіатусііа, і види С. раіііасі і С. рпеитопіае з роду СіатусіорМіа. Захворювання, які спричинюють хламідії, називають загальним терміном хламідіози.

Хламідії — це дрібні бактєрієподібні мі­кроорганізми, кулястої або овальної форми, мають дві нуклеїнові кислоти, не утворюють спору і капсулу, нерух-ливі, грамнегативні . Розмножуються шляхом поділу впоперек; здатні перетво­рюватися на Ь-форму. Життєвий цикл хламідій складний і включає три етапи розвитку:

1) елементарні тільця (інфекційна форма), які мають кулясту форму; метаболічно малоактивні, зберігають життєздатність поза клітиною макроорганізму;

2) ініціальні (ретикулярні) тільця (вегетативна, неінфекційна форма), можуть мати форму овоїду, півмісяця, біполярних паличок, кокобацил; ретикулярні тільця утворюються з елементарних тілець через 5—6 год після їх проникнення в клітину макроорганізму;

3) проміжні тільця, які утворюються внаслідок перетво­рення вегетативної форми на елементарні тільця .

Оболонка хламідій складається із внутрішньої цитоплазматичної і поверхневої мембран, кожна з яких має подвійну структуру, що забезпечує її міцність.

Лабораторна діагностика хламідіозів.Оскільки клінічні прояви хламідіозів дуже різноманітні, особливе значення мають лабораторні методи діагностики. Перед дослідженням на виявлення хламідій хворі протягом місяця не повинні вживати антибіотики тстрациклінового ряду і макроліди. Матеріал відбирають із сечоста-тевих органів. Для діагностики використовують мікроскопічний, бактеріологічний, серологічний, алергійний і молекулярно-генетичний методи.

Для лікування використовують антибіотики: сумамед, макроліди (вільпрафен, клацид, роваміцин), фторхінолони (ципрофлоксацин, норфлоксацин, офлоксацин), тетрацикліни (метацикліну гідрохлорид, доксицикліну гідрохлорид); а також імуномодулятори: циклоферон, тималін, аєвіт, пірогенал, плазмол і ін. Для лікуван-ня кон'юнктивіту у новонароджених використовують еритроміцин.

МІКОПЛАЗМИ.

Етіологію захворювання, спричиненого мікоплазмами (плевропневмонію великої рогатої худоби), вперше вивчав Л. Пастер. Лише у 1898 році Е. Нокар і Е. Ру отри-мали культуру збудника плевропневмонії.

Назва "мікоплазми" походить від грецького слова тукоз, що означає м'який. Ці мікроорганізми мають м'яку оболонку. Мікоплазми належать до родини Мусоріазтаіасеае, класу Моііісиіез ("ніжна шкіра"). Хвороби мають загальну назву мікоплазмоз.

З організму людини найчастіше виділяють мікоплазми, що входять до складу двох родів: Мусоріаата і Шеаріазта, серед яких є патогенні і сапрофітні види. Найбільш поширеним захворюванням є мікоплазмова пневмонія, або респіраторний мікоплазмоз. У розвинених країнах як збудник пневмонії мікоплазма займає III міс­це після пневмокока і легіонел. Доведено, що вади розвитку плода, мертвонарод-ження, рання дитяча смертність часто пов'язані з внутрішньоутробним зараженням плода мікоплазмовою інфекцією.

Мікоплазми ускладнюють перебіг багатьох вірусних інфекцій, особливо грипу та парагрипу. При змішаній мікоплазмово-грипозній інфекції летальність може досягати 10 % .

Мікоплазми— це найдрібніші (0,1—0,45 мкм у діаметрі) просто організовані прокаріоти, що здатні до автономного розмноження. Багато видів мікоплазм прони-кають через бактеріальні фільтри (фільтрувальні форми бактерій).

Особливістю структури клітини мікоплазми є відсутність клітинної стінки. Оболонка клітини утворена тришаровою мембраною, яка складається з ліпідів і білків.

Мікоплазми дуже поліморфні, вони можуть мати кулясту чи овоїдну форму, нерухливі.

Лабораторна діагностика має вирішальне значення у розпізнаванні інфекції мікоплазмової етіології. Основними методами є бактеріологічний і серологічний.

Найчастіше проводиться неспецифічна профілактика. Розробляються вакцини для профілактики захворювань, які спричинює М. рпеитопіае (інактивовані, хімічні, а також живі атенуйовані).

Якщо збудником є М. рпеитопіае, для лікування використовують еритроміцин і тетрациклін; X]. игеаіуіісшп — еритроміцин; М. потіпіз — тетрациклін.

 

Література

                Основна

                Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія: підручник. – К.: Медицина, 2008. – 341-358 с.

                Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. – К.: Медицина, 2008.

                Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С. Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1998.

                Додаткова

                Воробьев А.А. и др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. – М.: Медицинское информационное агенство, 2008.

                Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. – М.: Медицинское информационное агенство, 2003.

                Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. – К.: Вища школа, 1992.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 1. – Л.: Євро світ, 1998.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 2. – Л.: Ахілл, 2001

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія, ч. 3. – Л.: Сплайн, 2008.

 

                Література

                Основна

                Люта В.А., Кононов О.В. Мікробіологія: підручник. – К.: Медицина, 2008. – 304-323 с.

                Люта В.А., Кононов О.В. Практикум з мікробіології. – К.: Медицина, 2008.

                Ситник І.О., Климко С.І., Творко М.С. Мікробіологія, вірусологія, імунологія: підручник. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1998.

                Додаткова

                Воробьев А.А. и др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. – М.: Медицинское информационное агенство, 2008.

                Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. – М.: Медицинское информационное агенство, 2003.

                Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. – К.: Вища школа, 1992.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 1. – Л.: Євро світ, 1998.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 2. – Л.: Ахілл, 2001

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія, ч. 3. – Л.: Сплайн, 2008.

                Воробьев А.А. и др. Медицинская микробиология, вирусология и иммунология. – М.: Медицинское информационное агенство, 2008.

                Воробьев А.А., Быкова А.С. Атлас по медицинской микробиологии, вирусологии и иммунологии. – М.: Медицинское информационное агенство, 2003.

                Пяткін К.Д., Кривошеїн Ю.С. Мікробіологія з вірусологією та імунологією. – К.: Вища школа, 1992.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 1. – Л.: Євро світ, 1998.

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія. – ч. 2. – Л.: Ахілл, 2001

                Федорович У.М. Спеціальна мікробіологія, ч. 3. – Л.: Сплайн, 2008.